Головна » 2018 » Січень » 30 » 274 відтінки сімейної держави - кровна помста

274 відтінки сімейної держави - кровна помста

  Кровна помста. 274 відтінки сімейної держави

Для багатьох їхня рідня, яка непомірно розрослася і від'їлася на казенних харчах, і є нацією

Він не розкаявся. Хоча спочатку зізнався.

Що ж тоді ці десять смертельних ударів ножем, якщо не гріх? «Священна помста»?

Россошанський-батько помстився Ірині Ноздровській? За її намагання помститися його синові, який збив на смерть її сестру?

Якщо суд доведе провину, то, як поставляться до Юрія Россошанському в його сім'ї? У тій, великій Сім'ї, де дядько – суддя, і Бог знає, де в столиці служать інші родичі, яких у приміському Демидові може бути півсела? Морально засудять? Чи він стане легендою, і нащадкам будуть розповідати, що зробив він цей жахливий вчинок заради любові до сина?

А якщо винен не він? Якщо просто покриває того, хто для сім'ї цінніше, ніж він сам? Хто він тоді? Альтруїст, який приніс себе в жертву?

Не поспішайте з плювками в обличчя автора. Усі ми сьогодні живемо в стародавній парадигмі, де справедливість – це помста. Чи не звідси нездорова пристрасть до самосудів? Чи гарячкова жага закону про вільне володіння зброєю?

Споконвіку наші предки вчилися вирішувати конфлікти всередині сім'ї або між сім'ями, не залучаючи посередником державу. За правилами ще часів Ярослава Мудрого, рідні могли відмовитися видати сім'ї жертви вбивцю, але платили велику суму відкупного.

Хіба не жива ця традиція й понині? Ті, у кого є гроші, виплачують компенсації сім'ям, постраждалим від «витівок» мажорів. Сім'я загиблого знімає всі претензії, і настає мир. Ми це бачимо раз у раз. І як не переконуй, що це погано впливає на суспільну мораль, сім'ї такий «договір на крові» вигідний: убитого не повернеш, а від в'язниці вбивці ситий не будеш. Россошанські готові були, судячи з усього, вирішити все «по-доброму». І чоловік Світлани Сапатинської (сестри Ірини), як видно, пішов на угоду. А Ірина відмовилася. І не пробачила.

Що буває далі у таких випадках? Вендета?

Ірина відчайдушно боролася за сім'ю та її честь. Не тільки за покарання вбивці за кермом. Але і з колишнім чоловіком сестри – за опіку над племінником. Настільки відчайдушно, що вся її правозахисна активність у ці дві сімейні справи і вилилася. І це дало привід скептикам запитати: а чи можна назвати її правозахисницею?

Судді (нехай колишнього) Ірина за спиною не мала, але самотньою не була. ЗМІ пишуть і про якогось співробітника автобази ВР, і навіть про підтримку з боку Саакашвілі, і про нардепа Тетяну Чорновіл, яка «по-сімейному» визначила Ірину в помічники депутата. З «корочками» вести війну за честь сім'ї легше. Куди районному судді змагатися з законодавцями?

Вона просила допомоги у політиків, тому що не вірила державі. Її вбивця теж не знайшов справедливості. І переступив межу.

Ми всі співчуваємо Ірині. Не тільки як жертві. Вона вела свою вендету цивілізовано, а вбивця (якщо це була помста) – по-середньовічному.

А тепер відступимо на крок назад, щоб побачити за деревами ліс. І запитаємо у себе: чи є межа, яку здатна переступити сучасна людина, захищаючи цінності сім'ї?

Американський психолог Володимир Лефевр писав про те, що у вихідців із Совка, коли йдеться про «своїх» і «чужих», моральні принципи негайно розмиваються. Вважається мужністю лжесвідчити на суді на користь «своїх» і вимагати суворого покарання «чужих» без суду і слідства. Суперечка про те, чи продавати душу дияволу заради благополуччя сім'ї, в нашій країні дуже давня. Чи давати, наприклад, хабар за операцію поза чергою з пересадки нирки, якщо без неї близька тобі людина помре? Це вічне питання.

Бо навіть якщо це корупція, то хто таку корупцію в душі засудить?

Медреформа ввела в обіг термін «сімейний лікар». Але хіба його не було раніше? Просто мали на увазі інше – що добре б мати лікарем когось із рідні. Тільки так йому можна довірити своє здоров'я і життя. Могли б і Річарда Докінза процитувати: чим більше у вас з лікарем загальних генів, тим менша ймовірність, що він вас заріже, розчищаючи місце для власних спадкоємців.

Сімейний лікар – це важливо. Не менш важливим є сімейний адвокат. А ще краще – сімейний суддя або прокурор. Сімейний голова обладміністрації – взагалі краса! Чим більшу вагу має людина – тим далі простягається споріднення. Для когось і сімейна фракція у ВР не межа.

«Не треба політизувати справу про вбивство у Демидові!», – просив журналістів якийсь поліцейський чин. Ну як тут «не політизувати», коли у справі вже прозвучали імена відомих політиків, і ми досі не знаємо, як далеко тягнеться нитка клубка, що розпутує слідство?

Відступимо ще на крок і поглянемо на наше життя очима стороннього спостерігача.

Сім'я + політика – це тисячі деталей повсякденного життя. Це – гучні весілля за участю першої особи та держохорони, яка відганяє настирливих журналістів. Це перехресні хрестини і розгалужене генеалогічне древо взаємного кумівства. Це братні обійми крутих політичних перців. Це запозичене з радянських часів підлесливе «Батько» у розмовах підданих і челяді про свого державного патрона. Це обмін дорогими подарунками, це «кредити» під чесне споріднене слово. Це світ, де багаті дружини утримують «жебраків» чоловіків-чиновників, а самотні двоюрідні тітки володіють заміськими будинками на сто кімнат, у яких живуть бездомні племінники.

Це надійний тил, бо родичів у твоєму офісі ніхто не зможе зобов'язати доносити на тебе в НАБУ – це високе право гарантовано сім'ї 63 Статтею Конституції.

І це вічна, непомітна для нас підкилимна боротьба фаворитів.

Боротьба каїнів і авелів за право першої жертви божеству та торгівлю первородством за юшку. Позови за держвласність, як за спадщину покійної бабусі. Поділ владних повноважень, схожий на поділ дітей при розлученні. Суперечки політиків, які схожі на сімейні сварки навколо того, як витрачати сімейний бюджет: на похід у спа-салон або на вечірку з пивом і друзями?

Ми так завзято і барвисто пропагували цінності сім'ї, що вони стали кров'ю від крові нашої політики.

І коли ми, публіцисти, пишемо слово Сім'я з великої літери, то це не данина поваги суспільному інституту. Це щось інше. Це визнання за сім'єю (однією або декількома) унікальних владних повноважень. Саме з цієї причини ми пишемо з великої літери – «Верховна Рада» або «Кабмін».

З початком е-декларування виросли в ціні «далекі родичі», яких антикоррупционерам вже не дістати. А якщо спробують – кордони споріднення розсунуться ще ширше.

Для багатьох їхня рідня, яка непомірно розрослася і від'їлася на казенних харчах, і є нацією.

І ось ми вже відступили майже за обрій, і дерева, з яких ми почали свою розповідь, здаються зовсім незначними.

Проте видно весь історичний ландшафт – починаючи з пізнього українського середньовіччя, коли кругова порука сім'ї походила з колективної відповідальності. І за злочин одного весь рід міг бути проклятий, позбавлений землі, привілеїв і був приречений на вимирання.

У довгі століття бездержавності саме українська сім'я зберігала ідентичність, мову, традиції. Але разом з нею з покоління в покоління передавалася матриця цієї кругової поруки, племінної обмеженості, внутрішньовидової боротьби, кровної помсти.

Часи змінилися, а ми як і раніше живемо поза державj.. І з нашої мовчазної згоди продовжує вибудовуватися сімейна вертикаль, яка знекровлює як паралельна кровоносна система українську націю.

Пов'язані кровними зв'язками політики та чиновники здивуються, що ми називаємо це корупцією. Яка корупція, вигукнуть вони! Адже ніхто нікому ніякої винагороди не платить. Все будується на світлих почуттях – обов'язках сина, батька або брата. Якщо ми одна сім'я, то я допоможу твоїм дітям – влаштую у виш і на роботу, відмажу від армії та тюрми... Безоплатно. А ти допоможеш моїм.

Всією нашою корупцією рухає вічний і не погашений сімейний обов'язок.

І суть не у спільності прізвищ чи антропологічній схожості. «Сімейність» – лайливе слово, яке прийшло з СРСР, і означає структуру відносин, заснованих на патріархальному рабстві, беззаперечному підпорядкуванні, найсуворішій забороні виносити сміття з хати. Якщо ти готовий до цього, ти – у Сім'ї.

А тепер розвернемося до «пейзажу» спиною і заглянемо наперед, у туманне майбутнє. Що нас чекає з такою квазі-державою?

...У китайській мові (дізнався з книги Мирослава Поповича) є аж 274 терміни, що позначають різний ступінь споріднення. Склавши їх як кубики, кожен китаєць може дізнатися, ким йому доводиться будь-хто з мільярда китайців. Весь Китай – одна велика сім'я, з химерною ієрархією, у якій один Батько – імператор, генсек, Керманич. Він всемогутній і всезнаючий. На цьому і грунтується хвалена стійкість китайської цивілізації.

А поруч підріс новий народ зі своїм батьком-недомірком – російський. Тільки відповідного ієрогліфа для трутня ще не підібрали.

На наше щастя (чи на біду), у нас немає звички цілувати підошви кожного, хто назвав себе Батьком. Ми вже не збіговисько безправних малоліток. Але ще і не демократія. Ми – багатобатьківство і багатосімейщина. Де нескінченні українські монтеккі та капулетті відчайдушно рвуться на вершину влади і стрімко, знекровлені боротьбою, втрачають її.

Вони там, на Заході, думають, що у нас горить в очах патріотизм? А це виблискує войовнича патріархальність і патерналізм. Вони шукають у нас волелюбність? А тут вирує боротьба продажності з непотизмом...

Якщо ми не зупинимося, якщо не домовимося, що цінності Нації важливіші за цінності сім'ї, нас чекає столітня війна міжусобиць. Поки Сім'ї не переб'ють один одного. Або поки, як той Маклауд, не «залишиться тільки один». Він і стане богом і Батьком – безжалісним, але таким, що несе спокій.

Чи це наша доля?

Шлях до розуміння того, що твій дім – не заміський особняк, і навіть не хатинка, а вся Україна, а нація і є твоя сім'я – це довгий шлях.

Світ Нації не так затишний, як зігрітий міфами світ сім'ї. Він холодний і раціональний. Адже нація – не Божий дар, до чого привчили нас історики-«патріоти». Це творіння рук, це зібрання інституцій, звід законів і правил. З загальної згоди прийнятих і однакових для всіх.

Але і воно, це створіння, вимагає любові, а деколи і зречення від сім'ї. Що означає зречення? Це коли ти свідомо йдеш на фронт захищати Батьківщину, знаючи, що можеш залишити сім'ю без годувальника. Коли бачиш у дітях своїх не виключно свою кров («я тебе породив, я тебе і вб'ю»), а у першу чергу – громадян своєї великої країни. І навіть, якщо ти, будучи чиновником, плюючись і лаючись, але все ж таки публічно і легально продаєш бізнес або особняк власній дружині (а таке нещодавно сталося!) – це теж крок до усвідомлення себе громадянином. І це означає – ти вже не один із 274 відтінків патріархальної сірості. Ти вже щось нове.

Випадок у Демидові, здавалося б, не має жодного відношення до всього, що я тут нагородив. Де, мовляв, держава – а де сумна доля двох сестер...

Але в нашому світі все взаємопов'язано. І якби в країні панувало право, а не звичай, то дві ворогуючі сім'ї не зійшлися б у клінчі. Якби ми подбали, щоб у нас була універсальна демократична держава, а не родоплемінний лад, то вона – без нагадування взяла б на себе роль посередника у конфлікті і захисника інтересів кожної сторони.

І не треба було б тоді Ірині Ноздровській з таким надривом і таким трагічним кінцем боротися за справедливість. І не було б можливості у її вбивці мстити. І не множилися б біди та смерті.

Євген Якунов. Київ.

 


За матеріалами: Новини Закарпаття
24.10.2018
Публікація на http://nowyny.com/
Автор: adminA
Коментарі: 0
Переглядів: 1196

Коментарі

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]