На запитання редакції відповідає доктор Венедикта Берті з Інституту вивчення питань національної безпеки (INSS). Берті спеціалізується на політичній інтеграції збройних угруповань на Близькому Сході, викладає в Тель-авівському університеті і на даний момент вважається одним з провідних ізраїльських фахівців з збройному конфлікту в Сирії.

- Прийнято вважати, що в громадянській війні в Сирії беруть участь дві сторони, і що конфлікт заснований в основному на етнічно-релігійному протистоянні. Чи так це?

- Почнемо з того, що ситуація в Сирії дуже заплутана. На перший погляд конфлікт дійсно секторальний. Більшість лідерів опозиції відносяться до сунітів, тоді як за режим Асада борються в основному алавіти. Однак важливо розуміти, як і чому конфлікт набув секторальний характер. У березні 2011 року, коли почалися протести, вимоги опозиції не були секторальними. Люди вийшли на вулиці із закликом провести політичні, економічні та соціальні реформи для всього населення країни, а не тільки для сунітів. Однак разом з розвитком і посиленням конфлікту розвивався і його етнічно-релігійний характер, який можна в принципі назвати побічним продуктом ситуації і результатом політичних маніпуляцій.

Першим секторальні відмінності в країні використовував Асад. Він завжди позиціонував свій режим як захисника етнічно-релігійних меншин і заявляв, що, якщо до влади прийде опозиція сунітів, вона буде ущемляти права представників інших течій. Цей класичний принцип "розділяй і володарюй" досить довго працював на режим Асада, але згодом до нього стала вдаватися і опозиція, як для консолідації опору, так і в результаті впливу зовнішніх факторів - таких, як підтримка інших держав у регіоні. У процесі розвитку конфлікту і озброєння іноземними державами ісламістських груп в опозиції до соціальних факторів опору додалася релігійна ідеологія.

- Наскільки монолітні протиборчі сили? Чи існують конфлікти всередині цих двох груп?

Безумовно. Однак ця ситуація не симетрична. Якщо не рахувати численних перебіжчиків, сили Асада можна сміливо назвати згуртованими. Серед прихильників правлячого режиму практично немає серйозних розбіжностей, у них одна мета і єдина стратегія.

На боці опозиції спостерігається зовсім інша картина. На початку конфлікту опозиція складалася з двох блоків. Перший - світський і складається в основному з сирійців - прагнув вирішити конфлікт за допомогою переговорів з режимом Асада. Другий блок був більш змішаним, ісламістським, і перебував під впливом зовнішніх сил. Вони дотримувалися іншого підходу і стверджували, що конфлікт вирішать не переговори з діючим режимом, а тільки зміна режиму: "Давайте приберемо Асада, а потім вже поговоримо про мирні переговори".

Переговори були і досі залишаються найголовнішим джерелом розбіжностей між різними течіями в опозиції. З часом розбіжності всередині опозиції загострилися. На сьогоднішній день Національна коаліція сирійських революційних і опозиційних сил складається з безлічі груп, які не можуть прийти до єдиної думки ні з питань управління коаліцією, ні з питань стратегії. Сьогодні всі вони об'єднані бажанням скинути уряд Асада. Але важливо розуміти, що світський блок і ісламісти дотримуються полярних поглядів на те, якою має бути Сирія після закінчення громадянської війни.

- Ви згадали про підтримку, яку надають опозиції інші країни в регіоні. У чому полягає ця підтримка і наскільки важливу роль відіграють у конфлікті інші близькосхідні країни?

- Зовнішні сили грають у громадянській війні в Сирії дуже важливу роль, і в якійсь мірі конфлікт можна навіть назвати регіональним. На боці опозиції ми бачимо держави Перської затоки, такі як Катар і Саудівська Аравія. Їхня мета досить ясна. У них холодні відносини з Асадом, вони вважають його режим головним союзником Ірану, а Іран, на їхню думку, робить негативний вплив на регіон. Сирія без Асада означатиме більш слабкий Іран. Крім того, вони вважають, що Сирія повинна бути у владі сунітської більшості, однак етнічна солідарність грає другорядну роль порівняно з політичними цілями.

На другій стороні відбувається те ж саме. Іран і "Хізбалла" використовують Сирію як інструмент у своїх стратегічних розрахунках. Сирія - важливий гравець у "Осі опору", як називають Іран, "Хізбаллу" і Сирію. Асад зміцнює позиції Ірану в регіоні, і Іран з "Хезболлою" справедливо вважають, що режим, який прийде йому на зміну, може бути не таким дружелюбним.

З усього цього можна зробити висновок, що регіональні сили, що впливають на конфлікт, більше зацікавлені у перемозі своїх союзників, ніж у полюбовному вирішенні конфлікту. Два ці блоки намагаються зрушити баланс сил на свою користь, використовуючи Сирію як регіональне поле бою.

- Можна сказати, що це відноситься і до міжнародного співтовариства і його впливу на конфлікт?

- Це ще один фактор, який заважає вирішенню конфлікту. Міжнародні сили, як і близькосхідні держави, відіграють тут в антагоністичну гру. Я почну з Росії, оскільки вона є, мабуть, найбільшим гравцем у цьому конфлікті. Росія підтримує режим Асада з багатьох причин - особисті відносини, тісне стратегічне співробітництво, що почалося ще в радянський період, економічна вигода від поставок зброї. Однак найголовнішим є геополітичний чинник - підтримуючи Асада, Росія висуває себе на центральне місце на близькосхідній політичній арені, яке не займала вже дуже давно. Сьогодні, якщо ви хочете мати справу з Сирією, ви летите не в Вашингтон чи до Пекіна, ви летите вже до Москви. Цей статус вкрай цінний для Росії.

Крім цього, я недавно обговорювала ситуацію в Сирії з російським дипломатом, і він сказав: "Якщо нам доведеться вибирати між секулярним і релігійним авторитарним режимом, ми, безумовно, виберемо секулярний. Ми віддаємо перевагу генералам, а не "Братам-мусульманам". У Росії переконані, що режим Асада несе Сирії набагато більшу стабільність, ніж радикальна опозиція з ісламістами з "Аль-Каїди".

Один американський соціолог сформулював у середині XX століття концепцію "пророцтва, які самі себе реалізують". Це помилкове уявлення про ситуацію, що викликає нову поведінку, яка неминуче перетворює помилкове пророцтво в реальність. Аналіз Росії ситуації в Сирії знаходиться саме в категорії "пророцтва, які самі себе реалізують". На початку, опозиція в Сирії була секулярною, однак, чим довше триває конфлікт, тим обидві сторони стають більш радикальними, як і сталося з опозицією в Сирії.

Така сильна іноземна підтримка дає Асаду можливість тягнути час і знижує необхідність вступати в переговори. Думаю, якби за Асадом не стояла Росія або якби він боявся інтервенції, існував би потенціал для мирних переговорів. У даній ситуації він може спокійно продовжувати війну, оскільки Росія захищає його від міжнародного тиску, накладаючи вето на будь-які рішення Ради безпеки ООН. Звичайно, економічні та політичні санкції не можуть не впливати на положення Асада, проте поки його підтримує Росія, його режиму не загрожує повна ізоляція.

З опозицією справа йде інакше. США і Євросоюз визнають Коаліцію опозиційних сил законним урядом і посилають противникам Асада зброю, однак не в тій же мірі, в якій Росія підтримує Асада.

Чому?

У США йдуть на цю тему серйозні дебати. Штати виключають можливість військового втручання, особливо без підтримки ООН. Ставлення до поставок зброї теж неоднозначно, оскільки в США знають, що ісламісти в опозиції набирають силу, а Штати не хочуть озброювати екстремістів.

- США підтримують опозицію, тому що вона налаштована проамериканськи?

Опозицію не можна назвати прозахідною, і США не плекають себе ілюзіями з цього приводу. Їм достатньо того, що опозиція налаштована проти Ірану.