Я люблю Сербію. За багато чого, але передусім – через те, що в нас немає спільного кордону. А немає кордону – немає й напружених відносин, взаємних суперечок, провокацій і територіальних претензій. Коли ваші держави – не сусіди, то більше шансів на те, що ваші народи не вбивали одне одного й століттями не плекали взаємні образи.

Тому я люблю Голландію й захоплююся її культурою, моє серце повниться симпатією до Чилі, де вирощують і продукують одне з найсмачніших вин у світі, я схиляю голову перед працьовитими шведами, які збудували потужну й багату країну на Півночі, де природа значно суворіша, ніж у нас, пише День.

А от з Угорщиною в мене вже все не так легко – там теж геніальна кухня, смачні вина й паленки, запальна музика й цікава література, але цю країну мені любити важче.

Можливо тому, що регіон, в якому я живу – Закарпаття – кілька століть поспіль був окупований угорцями, які забороняли освіту українською мовою й здійснювали жорстку мадяризацію. Я закінчив Варшавський університет, перекладаю з польської мови книжки, знаю, що бароко в Україну прийшло саме з Польщі, але все одно, коли ми з друзями-поляками сідаємо за стіл випити чарку, розмова в якийсь момент перемикається на перераховування взаємних кривд.

Про Молдову в Україні взагалі розказують тільки образливими, хоч і смішними, анекдотами. А що вже казати про Росію, яка століттями намагалася вбити все українське, видала понад 200 різноманітних законів і указів, що забороняли українську мову, знищила козаків і Запорізьку Січ, привласнила й сфальсифікувала нашу історію, вкрала Крим і в 2014 році почала вбивати українців гібридно-терористичними методами?

Словом, важко з сусідами. Важко їх любити. А найважче любити схожих на тебе сусідів, з якими у вас багато спільного. Безумовно, «братніх» народів не існує. Все простіше: народ як такий або є, або його немає. І чим більше в якогось народу спільного з іншим, тим загрозливішим стає знак питання про його екзистенцію. Глибинна суть російсько-українського конфлікту саме цим і пояснюється: росіяни розбудували свою тезу про братність до того рівня, аж забули, що Україна може бути хіба сестрою; а раз ми такі братні, то слід трохи вишколити – ціпком і газом пряником – брата, щоб він був таким, яким собі його уявляємо ми, нашою копією, нами. На цій тонкій межі і починається бійка за право бути собою, мати свої риси, мову, зовнішньополітичні преференції.

Тому я й люблю Сербію: це  чудовий народ, багатюща культура, сповнена подвигів історія, красива природа й древні міста. Хоча сусіди Сербії зі мною би посперечалися, пролунали б звинувачення й образливі слова. І я розумію, чому Сербія любить Росію – бо в цих двох держав немає спільного кордону. На відстані любити легше. Коли своєму знайомому сербу я сказав, що для українців Росія була тим самим, чим для сербів – Османська імперія, той спочатку здивувався, а потім таки визнав, що бути сусідом імперії небезпечно. Бо імперія живе лише доти, поки розширюється, поїдає території й народи навколо себе. Крим тут доречний приклад. Але історія вчить: всі імперії колись падають і безславно зникають з лиця землі. Всі – без винятків.

Серби, на жаль, цього ще не розуміють. Але це не заважає мені їх любити. Бо ж у нас немає спільного кордону.

Андрій ЛЮБКА