Головна » 2017 » Жовтень » 15 » Походження фрази "Гута би тя побила" у мережі розповіли

Походження фрази "Гута би тя побила" у мережі розповіли

Лісовими серпантинами в’їжджаємо в Карпатські праліси.

Дорога тут нерівна, але довкола дуже гарно.

Краєвиди мальовничі, а повітря чисте і свіже.

Аж ось і вказівник: «Гута».

Цікаво, що первісно означала назва населеного пункту, адже в Закарпатті відомою є лайка: «Гута би тя трафила»,йдеться в матеріалі Zakarpatpost.net.

Пробуємо відшукати відповідь у Вікіпедії.

Єдине, що вдається знайти, це скромні відомості про те, що  Гута виникла у середині XVII ст. Засновниками села були переселенці, майстри з виготовлення скла, яких у той час називали гутниками. Згідно з переписом, у 1691 року в Гуті жили сім родин склоробів. У 1715-1720 рр. село спорожніло, а в другій половині XVIII ст. було заселено новими переселенцями.

Отже, шукаємо пояснення серед лінгвістів.

    «Гутою в давнину називали скляні чи  металургійні заводи. І не лише у нас. У Росії та Білорусі  є  населені пункти із назвами Гута, Гутка, Гутовичі, Гутово. У всіх них колись виробляли скло. Робота була важкою й виснажливою. Від непосильної праці населення часто гинуло. У людей бували інфаркти, кровотечі. Звідси й пішла закарпатська лайка: «Гута би тя трафила». Тобто, коли хтось дуже злився, бажав комусь зла, висловлювався саме так, накликаючи на співрозмовника страшну хворобу. Гутою в нас називали також грім і блискавку. Тобто, лайка «Грум би тя побив» мала аналогічне пояснення», – каже фольклорист Іван Хланта.

Наразі в Гуті мешкає майже 300 осіб. Але насправді вдома знайти вдається мало кого.

На вулицях порожньо. Першою зустрічаємо жінку, років 50. Вона у білому з рожевим халаті вище колін. Питаємо, чим у селі займаються люди.

Каже, що більшість на заробітках

    «Село маленьке.  Мій син працює в Чехії. Зараз живу з невісткою. Вона – продавець у сусідньому селі. На роботу ходить пішки. Зарплата невелика – 2 тисячі гривень. І то в неї дворічна дитина. Не було куди діватися, не вистачало на прожиття. Купуємо тільки необхідне. Зараз я в її тапочках. – наголошує співбесідниця, показуючи на ноги. – Про нові наряди й не мрію. Лише в секонд-хенді отоварюємось».

Жінка просить не фотографувати її. Показує на будинок, де мешкає.

    «Дивіться, огорожу ні з чого відремонтувати, – наголошує вона.

Справді, замість звичних для нас кам’яних мурів із залізними кованими елементами, там частокіл. У землю встромлено кілька дерев’яних палок і на них натягнуто металевий дріт.

Хоча будинок непоганий. Не новий, але й не руйнується.

«А чи не крадуть?»- питаємо її.

«А що тут красти? Кожен кожного в обличчя знає», – зізнається вона.

Рушаємо далі.

Біля глиняної дороги табличка з написом: «Стоянка заборонена». Цікаво, чи багато транспорту тут паркується.

Чи не біля кожної хати дерев’яні сараї. Поруч – колоди. Видно, там чоловіки колють на зиму дрова.

Зустрічаємо дівчинку років 15 із трьома конями.

    «Алісо, до мене!» – командує вона величезній кобилі.

До неї підходять одразу двоє дорослих коней і одне лошатко.

Просимо її розповісти про улюбленців.

Незнайомка з довгим закрученим русявим волоссям у коричневій футболці та рожевих шортах комусь телефонує.

«Це не мої підопічні, – каже вона. – Господаря тут немає».

Цікавимось,  чому їх випасає.

«Я йому допомагаю, – стверджує дівчинка. – Дуже люблю тварин. Алісу ви вже знаєте. А це – Ліля. А малий – Оскар.

Питаємо, хто його мама.

«Не знаю. Його купили, – запевняє дівчинка.

Юна кінниця охоче щебече, як легко доглядати за конями. Розповідає, що вони люблять митися, пасуться, п’ють воду з відра лише по черзі.

Дівчина прив’язує коней і вони дійсно її слухають. Спілкується з тваринами і голосом, і жестами.

Також нова співбесідниця показує рукою на гордість села.

«У нас є аж дві церкви, – усміхається вона. – Стара –  римо-католицька та нова православна. Новий храм звели лише кілька років тому на місці колишньої радянської… бані. А є ще одна дуже важлива цікавинка – давня дзвіниця з вигравіруваною датою – 1807 рік».

До нас підходить жінка років 40.

Питаємо, чим займається місцеве населення.

Вона не дуже говірка. Каже, що більшість – виїхали, а ті, хто залишився, має господарство, хтось тримає худобу, хтось – пасіки, хтось – вирощує городину, хтось продає дари лісу.

    «Благо, що до Ужгорода недалеко, – потирає вона трохи знервовано руки. – Колись тут кипіла промислова діяльність… Тепер ті, що зісталися, працюють в обласному центрі».

Цікаво, що в Україні є близько восьми десятків різних населених пунктів із назвою Гута. А наша, закарпатська, що в Ужгородському районі, колись складалося з трьох хуторів: Середньої, Сухої та Скляної Гути.  Місцеві досі ділять село умовно на три частини, хоча найдавніша, Скляна, вже не існує. На її місці тепер прикордонна застава. Власне словацький кордон проходить майже городами окремих селян.

Шкода, що такий райський куточок, усього за 15 кілометрів від Ужгорода занепадає. Адже таку живописну місцину можна б перетворити на рекреаційну зону і з користю використовувати  красу природи. Зелений туризм, гірські  маршрути і сільські садиби могли б стати хорошою альтернативою для покращення добробуту як місцевого населення, так і Закарпаття загалом.


За матеріалами: Новини Закарпаття
21.11.2017
Публікація на http://nowyny.com/
Автор: adminA
Коментарі: 0
Переглядів: 168

Коментарі

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]