Головна » 2012 » Серпень » 28 » Закарпатські "золоторучки" живуть під Чорною горою

Закарпатські "золоторучки" живуть під Чорною горою


Майже попід самою Чорною Горою досі тчуть теплі смугасті ліжники, вишивають диво-рушники й варять мелайні баноші з бринзою. Талановитими майстринями село Луги на Рахівщині Божою ласкою не зобиджене – свої знання старші передають молодшим і свято бережуть давні традиції. Хоча, кажуть умілиці, часи вже не ті, мода пішла плаєм до Європи – усього того нашитого, натканого й звареного добра мало кому в сучасних хатах треба.

Багаті, теплі й 5-кілограмові

У невеличкій кімнатці у 87-літньої Ганни Рекізник – як у гуцульському музеї: всякого прядива на стінах, доріжки на підлозі, смугасті різнокольорові покривала на постелі й стільцях, коверці... «Ті ліжники сама вчилася робити, ще як молода була, років із 16. Батьки повмирали, та якось жити треба. Почала сама ткати і прясти. Звідусіль роботи купували, цінувалися дуже. Що продала – з того й жила».

Зіткати ліжник, розповідає Ганна Михайлівна, не так уже й просто. Спершу вовну стрижуть, миють, сушать, чешуть, прядуть на веретені нитку, намотують на мотовило, фарбують і стають до верстатів. Потому знову купають виріб, знову розчісують. На одне вовняне покривало часу йде не менше тижня. Готова ковдра – пухнаста, тепла й важка. У майстрині навіть знайдуться «багаті» ліжники завважки зо 5 кіло. Скільки ковдр зробила, і не пригадає. У всіх Лугах не знайти такої хати з гуцульським начинням, як у Ганни Рекізник – ліжників уже давно ніхто не береже.
«Кому то тепер треба? – каже жінка. – Колись заробіток добрий був, продавала не лише в цілій області, ще й зі столиці приїздили. Тоді цінувалася ця робота дуже. Прикрашали хату, кожна ґаздиня мала вміти ткати. Давно ліжники були в моді. Нині хіба турецькі килими стелять, нашого не купують».

Робила Ганна Михайлівна ліжники років до 80, ткати й прясти навчила й своїх трьох доньок. «І на гуцульські весілля давала вироби, і в клуб носили, і в Рахів на «Бриндзю» везли... Всюди наші ліжники були. А мусимо нині у кімнаті двері й вікна увесь час відчиняти, бо ліжники міль їсть».

Ягідки – хрестиком, мальви – гладдю

Неподалік КПП, як до цілющого мінерального буркута йти, живе Марія Ковачук. Учасниця тутешнього фольклорного колективу «Гуцульські візерунки», 63-літня майстриня вишивати неймовірної краси рушники почала замолоду. «Віддалася в 17 літ, дві донечки в мене народилися. Сама вчилася всього – і гладдю, і хрестиком, і колоском вишивати знаю, полотно теж ткала. Ото як сяду ввечері – не відірвати потім. Така охота вишивати! Цілу ніч, бувало, сиділа. О 7-й раненько встала, на хазяйстві попоралася – і знову за голку й нитки».

Поки розповідає, приносить подивитися диво-роботи. За хвилину затишна кімната тоне у вишиванні. На один рушник, каже Марія Якубівна, йде тиждень. Як робота складна – й цілий місяць сидить. Нитки купує в Рахові, візерунки знаходить у журналах. Скільки краси повишивала – злічити не може: сотні рушників набереться. На домотканих полотнах жінка виводить голкою рожеві, жовтогарячі й небесні мальви, на канві хрестиком виростають червонобокі ягідки, подушки уквітчані, доріжки – у всяких орнаментах, навіть цілий комплект у хату вмілиця зробила. Ще й одяг шиє – має дві швейні машинки.

«У нас, у Лугах, барви темніші, ніж, до прикладу, у Ясіні. А все тому, бо ми в улоговині живемо. Де низовина, там кольори ниток світліші будуть. Коли вишивали жінки, то навіть хати на замок зачиняли. Берегли свою роботу, аби ніхто, бува, не вкрав орнамент і собі такого не вишив».

Однак, зауважує Марія Якубівна, нині вишивання теж не модне. «Молоді не хочуть, кропітка й посидюча то робота. Усім євроремонти треба, хочуть нового, модерного... Раніше добре рушники продавалися – за 40 гривень один віддавала. Нині хіба на свята купують. Чехи, наприклад, на Великдень доріжку взяли. А ці роботи, що зосталися вдома, нікому б не віддала – дорогі мені дуже, то пам’ятка».

Магія голубців, баношів і кремзликів

71-річну Параску Щербу у Лугах називають першою кухаркою на селі. На кухні жінка чаклує вже майже півстоліття. Весілля, усілякі вечорниці, хрестини чи поминки – завше кличуть її.

Параска Василівна розповідає, готувати вчилася сама, бо мала до того хист. «Не було кому варити в селі, а я любила. Бувало, на 4–5 весіллях підряд куховарила... На кожну неділю все було якесь гуляння. А як ґазди незаможні, лагодити їсти й зовсім нема з чого. Колись люди не платили, а несли продуктів, хто скільки мав. Візьмуть маргарину, горішків, сала, муки, капусти, ріпи... Ні котлет, ні відбивних, ні яєць – не було на то грошей. Але ж водою ситий не будеш, людям треба добре наготувати. Ото помалі замішаю кісто, сухе, бо без яєць, покладу пекти. Зварю юшку, або як то нині називають – бульйон, ріпку з бриндзьов, фанки напечу. Дома нарубаю сала, щоби голубці зарядити чим було. Гостям покладу, ті з’їдять, встають – інші вже за стіл сідають. Отак до 200 людей на весілля сходилося. А нині розкоші такі, не те, що колись».

Найбільше в селі хвалять банош Параски Щерби – такого, кажуть, ніде не скуштуєш. «Треба добре колотити мелайну (кукурудзяну) муку, – ділиться рецептом господиня. – Варити не у воді, як кулешу, а в сметані, аби загусло. А мішати скільки треба! Доти варити, доки не дасть масло. Потому заправити бриндзьов. Банош довго робиться, але тому й такий смачний виходить».Уміння Параски Василівни оцінили навіть київські гості. «Я могла в Києві жити, – пригадує, – й там куховарити. Приходили якось пани на ревізію сюди, та в мене їли. Кликали в столицю на роботу. Але ж як я хату лишу з дітьми, куди піду там жити? Так тут і зосталася. А нині куховарять уже не так, як раніше. Молоді навіть коло кремзликів чаклувати не хочуть, не те що кіста всякі пекти чи голубці робити... Якби хто прийшов учитися – все б показала і розказала».

За матеріалами: Новини Закарпаття
22.10.2017
Публікація на http://nowyny.com/
Автор: adminA
Коментарі: 0
Переглядів: 11072

Коментарі

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]