Без коня у Карпатах — "і ні туди, і ні сюди"
У час механізації, що відбувалася у неабиякому темпі у другій
половині минулого століття, помінялося господарювання у гірській
місцевості. Як у землеробській сфері, так і в лісовій галузі на
Міжгірщині коней, які споконвіків мали вагому ціну, поступово витісняла
колісна та гусенична техніка…У селах краю під час техпрогресу поволі почали мертвіти кузні, кількість тяглової сили скорочувалася до мізерного мінімуму. Якщо в деяких населених пунктах району колись число коней в середньому було до і вище півсотні, то згодом їх у більшості осідків зменшилося до десятка. Більше того, нині в моді стали міні-трактори, якими обзавелося чимало домогосподарів.
І все-таки без коней у горах, що не кажи, складно. Найперше без них не обійтися у важкодоступній місцевості, де круті схили непідвладні техніці. Хочеш чи не хочеш, а як треба і орати або боронувати на незручних площах, де, як кажуть, козам роги правлять, то доводиться застосовувати для підмоги лише свійські робочі тварини. Їхня користь, як твердять тямущі у землеробстві газди, і в тому, що якісніше обробляють грунт. Верховинці не без підстав стверджують, що трактор – добре, а кінь – вигідно. Сільський голова високогірного Негрівця Іван Ярема повідав втішливу цифру: в селі нині нараховується майже 80 коней. А у присілку Потік практично кожне друге дворогосподарство тримає тяглову худобину. Маючи таку силу-силенну коней, негрівці за замовленнями обслуговують і клієнтів з сусідніх сіл – Синевира, Колочави, Синевирської Поляни, мають певне джерело заробітку.
А дехто коня тримає просто для суто своїх домашніх справ. Як, приміром, мій сусід — міжгірець Михайло Шуберт. Маючи картопляні ниви та сінокісні угіддя, родина, звісно, не знає додаткових клопотів на землі. До всього, конем транспортуються на зиму паливні дрова або за потреби завозиться інший вантаж. Взагалі у райцентрі не така вже й дивина, коли і центральною вулицею цокають копита. У Прохідному та Дешеві – житлових рукавах на околицях Міжгір’я теж повернулися до верховинських гражд витривалі у праці шкапи.
57-річний Михайло Микитчак з Лозянського зізнається, що його пара коней – то велика підтримка не лише на садибі, але і в його роботі – вівчарстві. На полонинському салаші (місце розташування кошари з отарою) він їх використовує у різному ділі – регулярному перевезенні чабанського реманенту, бо дислокація перебування овець і кіз постійно міняється, транспортуванні харчів колегам-пастухам, доставці сиру газдам...
Коней ефективно використовують і на лісозаготівлі у ДП "Міжгірське лісове господарство”. Став нещодавно очевидцем трелювання деревини гужовим способом в урочищі Нижній Звір, що на території Лопушнянського лісництва. Конюх Іван Буна пояснив, що один кінь спроможний стягнути на чималу відстань за день до 10 кубометрів лісосировини. У свою чергу присутній лісничий Юрій Атаманюк повідомив про екологічні плюси на дільниці з лісорозробок. Земля не зазнає під час конетранспортування деревини таких пошкоджень, як тракторотрелюванням. За використання техніки, як правило, гинуть саджанці, мурашники, все, що потрапляє під гусеничні "підошви”. І за фінансовими підрахунками тяглова сила дешевша.
І в галузі туризму коників теж залюбки використовують. Деякі місцеві турбази вже встигли відкрити романтичні кінні маршрути мальовничими місцями Міжгірщини. Власники коней теж пропонують свої послуги приїжджим відпочиваючим, наприклад, покататися взимку біля підйомників на санях. Враження у туристів неперевершені від такого екзотичного сервісу.
Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ
За матеріалами: Новини сьогодні
