Ужгород став рідним містом для багатьох відомих родин. Рідним його вважають і нащадки відомого шляхетського роду Гошовських, члени якого вже багато років проживають тут. Нині "Про Захід" розкаже, як потрапили Гошовські на Закарпаття, чому їх поважали місцеві жителі та в яких цікавих будинках Ужгорода у різні роки проживала ця велика родина.

Рід Гошовських бере початок від Степана Барановича, котрий ще 1518 року отримав королівську грамоту на помістя Гошово. Відтоді нащадки Барановича стали носити прізвище Гошовські. На Закарпаття, чи ще тоді Підкарпатську Русь, першим приїхав Леонід Гошовський – син греко-католицького пароха в Любачеві (нині це територія Польщі). Народився Леонід 24 квітня 1888 року у селі Ролів нині Дрогобицького району, навчався у гімназії Самбора та Дрогобича. До того, як дістатися Ужгорода, Леонід отримав блискучу освіту юриста, яку починав здобувати у Львівському університеті, а закінчував у Карловому в Празі та університеті Інсбрука.

Ще під час навчання, беручи участь у з'їзді слов'янських студентів 1908 року у Празі, він познайомився з вірменкою Єлизаветою Багатуровою, котра навчалася у Віденській консерваторії. Єлизавета була родом з Тифлісу, донькою торговця тютюном. Молоді люди досить довго листувалися (поки Леонід рік служив в армії, ставши поручиком, а потім влаштувався на роботу адвокатом у Перемишлі), а далі, після семи років знайомства, вирішили таки побратися.

Леонід поїхав за майбутньою дружиною у Тбілісі, де вони з Єлизаветою у липні 1914 року зігралися весілля за вірменськими звичаями. Ставши подружжям, Гошовські приїхали до Любачева, де батько Леоніда (нагадаємо, греко-католицький священик) одразу ж про всяк випадок перевінчав пару. На наступний же день по приїзді додому Леоніда забрали у військо – починалася Перша світова війна. Єлизавета залишилася з батьком чоловіка, однак вже через кілька тижнів їх, як русофілів, відправили до концтабору в Австрії.

Незадовго до смерті Леонід Гошовський розповідав онукам про Першу світову без злості.  Як русофілу, йому довірили лише тилову роботу – перевезення обозом припасів. Тільки одного разу довелося йому використати зброю, та й те не за призначенням. Сталося це тоді, як керівництво змусило його керувати розстрілом дезертира. Леонід підняв шашку, а змахнути нею не встиг – усі вояки від страху вже вистрілили. Ще довго потім він картався, відчуваючи свою участь у смерті людини, місяцями молився за вбитого.

Під час війни Леонід вигадав, як побачитися з дружиною. Він виписав її собі помічницею, і так у 1916-му у сім'ї народився син Василь. Війна закінчилася для Леоніда в Югославії, звідки він повернувся до Любачева, де якраз чекала появи на світ другої дитини його дружина. Разом з вагітною Лізою і сином Леонід вирішив їхати до Праги: знайти там роботу і почати нове життя. Саме у Празі народився другий син Гошовських Микола, після чого молода сім'я переїхала знову – цього разу до Ужгорода.

Ще у Празі Леонід влаштувався на роботу до одного з міністерств, коли ж Підкарпатську Русь приєднали до Чехословаччини, йому, як людині, котра володіла українською та російською мовами, запропонували поїхати розвивати нові території. Спершу Леонід поїхав до Ужгорода сам, а далі перевіз сюди всю сім'ю.

Єлизавета Багатурова – людина інтелігентна, з європейською освітою, побачивши Ужгород у 1919 році, лише розгублено спитала чоловіка: "Куди це ти мене привіз?". Вона згадувала, що Ужгород був маленьким і брудним містечком, на нинішній Театральній площі хлюпало під ногами болото і ходили свині, сучасна площа Корятовича була суцільним брудним і шумним ярмарком і лише Капітульна з її рядами єпархіальних будиночків виглядала красиво і охайно.

У перший же день, гуляючи містом в районі замку, Єлизавета побачила будинок, подвір'я якого межувало із замковим ровом. "Лянід, от тут би я хотіла жити!", – вигукнула вона, і наче у воду гляділа, бо сім'я Гошовських потім багато років проживала саме у цьому будинку.

Історія його, до слова, досить цікава, адже він є чи не найстарішим у так званому "канонічному ряді" будівель на Капітульній, де жили священики і чини Мукачівської греко-католицької єпархії. Цікавий це будинок ще й тим, що перед його фасадом здавна знаходилися поховання (тому він збудований не просто при дорозі, як інші в "канонічному ряду", а заглиблений у двір). Ховали там у давні часи охоронців замку, а одна з нинішніх жительок цього старовинного будинку розповіла, що кілька десятків років тому при прокладанні мереж на їхньому подвір'ї викопали людський череп, що свідчить про те, що поховання тут були не лише перед будинком, а й у всьому дворі.

Навряд чи в ті роки про якісь давні могили на подвір'ї підозрювало подружжя Гошовських, яке так мріяло там оселитися. Першим їхнім помешканням стала службова квартира на самому початку Маломостецької вулиці, фактично навпроти готелю "Берчені". Тоді Леонід був звичайним цивільним працівником військової адміністрації, якою керував французький генерал Генок. Згодом же Леонід дослужився до заступника жупана Ужгородської жупи (обов'язки жупана виконував тоді чиновник на прізвище Желтвай). Тоді сім'я Гошовських жила на квартирі у кутовому будинку біля нинішньої ЗОШ № 4, де народився третій їхній син Олександр.

І от у 1922 році справдилися мрія Гошовських оселитися на Капітульній. Колишній староста Ужгорода, угорець, котрий саме жив у будинку над ровом ужгородського замку, залишаючи місто, запропонував Леоніду Гошовському попросити у єпископа дозволу надати будинок тимчасово його родині. Єпископ дозволив, тож Гошовські переїхали на Капітульну, де народився їхній четвертий син – Володимир.

У родині Гошовських досі зберігається багато світлин того періоду. Фотографуватися ця сім'я взагалі любила, тож нині можна добре уявити, як Гошовські жили та відпочивали. От чотири сини грають у сімейному квартеті (Єлизавета, котра сама була чудовою піаністкою, усіх дітей привчала до музики), а тут Гошовські з друзями п'ють чай, який готували за допомогою самовара, що досі зберігається у нащадків.           

Загалом Гошовські вели активне світське життя. Єлизавету, котра, до слова, була першою вірменкою в Ужгороді, у 1920-му обрали головою відомого музично-драматичного товариства "Боян". Вдома у них часто бували гості, серед яких і сім'я великолазівського графа Плотені. Дружили, до речі, Гошовські і з письменником Іваном Ольбрахтом, з котрим познайомилися ще в Празі.

Повертаючись до будинку над ровом, розповімо, що Гошовські жили там до 1934 року, аж допоки тоді вже голові Ужгородського району Леоніду Гошовському не виділили 5-кімнатну квартиру у новозбудованому Малому Галагові. Тодішній чину Леоніда Васильовича нині можна порівняти з посадою голови районної адміністрації. І цікаво, що чиновник на такій високій посаді працював вдома, маючи для цього кабінет, чи як тоді казали канцелярію, просто у службовій квартирі на розі нинішніх вулиць Бращайків і Довженка.

На одному з фото зі сімейного архіву Гошовських є світлина, зроблена на задньому дворі цього будинку, де видно, як пишно, з оркестром, вітала Леоніда Васильовича влада з його 50-літтям.

Там сім'я жупана мешкала до 1938 року, аж до того часу, як Чехословаччина вивезла своїх чиновників до Середнього. Деякий час керівництво жупи працювало у Середньому, далі – у Хусті. А коли до Хусту увійшли угорські війська, Гошовського викликали, наказали зібрати речі і виїхати до Чехословаччини. Родина поїхала у Прагу, але у 1946-му повернулася до Ужгорода. Спрацювала тут більшою мірою радянська пропаганда, яку в ті часи широко використовували у Празі. Людям казали, що в СРСР жити дуже добре, тож Леонід Гошовський написав усім синам, що сім'я повертається до Ужгорода. Про авторитет голови родини сам за себе каже той факт, що усі сини його послухалися, хоч не всі хотіли повертатися. Так, старший Василь якраз навчався у Сорбонні, і дуже хотів лишитися у Франції й надалі. Однак батько був неприступний, тож усі зібралися й поїхали.

Слід сказати, що місцеві комуністи до повернення Гошовських поставилися підозріло. Леоніда Васильовича викликали до КДБ і вели бесіди, намагаючись зрозуміти, чому він повернувся з Праги до Ужгорода – іноземний агент, не інакше. Влада навіть не визнала роки державної служби Леоніда Гошовського, через що він так ніколи і не мав пенсії. Майже до кінця життя колись поважний чиновник працював у будівельній організації простим архіваріусом, але радянської влади ніколи не сварив.

Сини його знайшли себе у дуже різних професіях: Василь розбудовував в Ужгородському університеті кафедру французької мови, Микола був лікарем, Олександр – інженером, а Володимир – відомим музикантом і музикознавцем (нині його іменем названа одна з вулиць Ужгорода).         

Повернувшись після війни до Ужгорода, родина Леоніда Гошовського оселилася на Театральній площі. Там, під номером 17 є цікавий будинок, який складається з двох частин. Старіша, задня частина була зведена ще 1900 року, її добре видно на кількох старовинних листівках із видами Ужгорода. Належала ця частина будинку, за архівним даними, др.Юрію Негребецькому та Віктору Негребецькому, мешканцям Будапешта.

У 1928 році будинок цей на кілька квартир викупила інша відома ужгородська родина – адвокат Михайло Стасєв та його дружина Феодора, котра була викладачкою гімназії.

Стасєви добудували до старого будинку передню частину, таким чином отримавши величезний триповерховий дім на кілька великих квартир. Одну з таких квартир родина надала в оренду Гошовським. Коли ж радянська влада забирала будинок, квартиру віддали Гошовським у постійне користування.

У цьому будинку Леонід та його дружина Єлизавета доживали свої дні. Вони дуже любили один одного, мали особливі стосунки. З ними проживали діти і онуки, однак поступово вони роз'їхалися хто-куди і дім, в якому колись так само збиралася творча еліта і місцева інтелігенція, опустів. Нині там проживає лише один з онуків Гошовських – Милослав Васильович, котрий і допоміг нам підготувати цю статтю про життя чиновника із втраченого Ужгорода.