Мальовнича незаймана гірська місцина в околицях Чумалева, на межі Тячівського і Хустського районів, віднедавна стала оселею для 33-річного німецького еколога Мішеля Якобі.
Мішель приїхав на Закарпаття сім років тому як представник громадської організації «Збереження агро-біорізноманіття Карпатських гір», що мала на меті відродити популяцію карпатських буйволів. Спочатку мешкав у Стеблівці на сусідній Хустщині, де створив унікальну буйволину ферму, відому далеко за межами Закарпаття і України.

Навесні цього року природолюб перебрався ближче до гір. «У Стеблівці  було забагато сміття і гамірно. А тут мені більше подобається  – гарне і спокійне місце, гори», – пояснює свій вибір Мішель. На нове місце господар привіз своїх домашніх тварин. Однак не всіх – у Стеблівці залишились понад 20 буйволів. Зараз на його чумалівському ранчо – 9 буйволів, 15 коней-гуцуликів, корови гірської породи Рижка та інша, менш дрібна, живність.

Мешкає фермер скромно – у невеликій хатинці з найнеобхіднішим у побуті. Вранці господар виганяє на пасовище стадо – сімох буйволів та двох буйволенят.
«На поле, на поле! – гукає Мішель,  – ти що, не знаєш, де поле?» – виховує вайлуватого і грізного на вигляд буйвола Ромку. Велетні слухняно  чимчикують на пасовище.
Жанна, Регіна, Катька,  Чубчик – кожного велета Мішель Якобі  знає на ім’я. Зі своїми тваринами господар розмовляє українською, точніше – по-закарпатськи. За роки життя в Закарпатті фермер чудово вивчив місцеву говірку, іноземця видає лише ледь помітний англійський акцент.

У стайні біля будиночку, корова старої гірської породи Рижка на кличку Мур’янка з телям та чорний бик Апачі – гуцульської породи (як з’ясувалось, вони мають відмінності). Саме час доїти Мур’янку, тож ґазда, засукавши рукави, береться до справи.

Поруч, порохкуючи, діловито прогулюється кумедне порося-мангалиця на кличку Олександра. А на бережку пасуться коні гуцульської породи. У клітці – кролик, і ще десь блукає коза.
Поратись з таким величезним господарством Мішелю допомагає помічник Артем. Юнак приїхав на Закарпаття кілька місяців тому з Одеси, щоб разом з колегою працювати над проектами збереження малочисельних тварин карпатського регіону.

«Живу тут уже п’ять місяців, знайшов Мішеля через Інтернет-сайт helpх. Спочатку допомагав йому як волонтер, а потім вирішив залишитись. Мені тут дуже подобається: що не день – то якісь пригоди», – захоплено розповідає одесит Артем.
Пригод, як і роботи, тут вистачає – це випасання тварин, догляд за ними, доїння, виробництво сиру з буйволячого молока, облаштування «електропастуха» і багато іншого.  
Земельний наділ для ферми надав скотарю-ентузіасту місцевий підприємець. Він же будує неподалік хлів для худоби, а також планує запустити сироварню. Тут Мішель триматиме буйволів взимку.
Власне, про буйволів Мішель знає багато.
«Буйволи мешкали тут ще півтори тисячі років тому. Їх привезли на цю територію купці з Індії, які їздили сюди по сіль, – каже фермер. –  А загалом, зараз у Закарпатті залишилося лише 65 буйволів – на Тячівщині, Хустщині та Виноградівщині. Найбільш чистопородними вважаються буйволи Кричева».
За продуктами та необхідними речами німецький ґазда їздить в село на УАЗику або ж просто запрягає коней у підводу. Нудьгувати господарю не доводиться, адже часто фермера навідують друзі та туристи, а також покупці.
Коли все ж з’являється вільна хвилина – йде на каву до найближчої сусідки – 80-річної Марії Горгані, як її тут кличуть. Вона ж, як і всі, хто тут знає Мішеля, називає свого сусіда на український лад – Мішою.

«Це наче школа, де Марія навчає, як колись жили люди на Закарпатті. Її цікаво слухати. У неї я вчуся мови, місцевих традицій. Хоч телевізора у неї немає, але вона знає про все, що відбувається у світі, і дещо наперед», – стверджує Мішель.
Навесні фермер зі своєю маржиною хоче піднятись ще вище – на полонину. Мішель запевняє, що жити так, як живе він (і, зрештою, як жили споконвіків селяни у Карпатах) – не важко: «Коли є свіже повітря, добра вода, власноруч вирощена їжа та улюблена справа – тоді все легко дається».

Наталія Маджара