Лоза в плетиві життя ізянина Івана Головки із Приборжавського

П’ятирічний Іванко разом із батьком прошкує пішки з Ізи в Хуст, аби звідти поїхати на вашар у Виноградово. За плечима в обох, як і годиться, в’язанки великодніх кошарок. Несподівано зупиняється попутна вантажівка, і вони ще затемна, о четвертій ранку, прибувають на місце, де вже кілька земляків зайняли кращі торгові місця.

Того дня вдвох продали з півдесятка кошиків і заробили кілька карбованців. За нинішніми мірками мізерія. А 60 років тому ті гроші неабияк підсобили сімейному бюджету. Тоді мати працювала в колгоспі за трудодні, а в кінці року при розрахунку ще залишилася винною два карбованці. Бригадир, відважуючи трудівниці картоплю, нібито не відібрав «зайві» кілька кілограмів із мішка. Отака була вина. Дитяча пам’ять цупкіша за наждачний папір, тож і тепер цей епізод не стирається із далеких закапелків його свідомості.

Можливо, тому й не хотів середульший із п’яти синів Михайла Головки з Ізи, – а всього росло 9 дітей у сім’ї, – залишатися в колгоспі та плести, як і всі в цьому селі, кошики. Відслужив в армії, попрацював в автоколоні, подався, як і тисячі інших краян, у далекі світи на заробітки. Півстоліття часу та різні історії двох несхожих держав – Радянського Союзу й України – стерли з людської пам’яті, а відтак, мабуть, і з літопису нашого народу такий небезпечний вид закарпатського заробітчанства як сплав лісу на річках півночі Росії. Це були вже радянські бокораші. Де їхній музей сплаву? Хіба що на випадково збережених любительських поодиноких фотографіях.

Іван Головко спробував ще й професію підривника, аж поки, приїхавши в гості до старшого брата Василя в Приборжавське, на сільському весіллі не вподобав дівчину Ганну та й не зав’язав із парубоцьким життям. Влаштувався на роботу в Приборжавське заводоуправління будівельних матеріалів у кар’єр.

Швидкоплинна Боржава тоді ще за вузькоколійкою петляла руслом, як стара мерена хвостом у заводі, а острови та півострови шелестіли верболозами, що немов самі просилися до рук. Так Іван Михайлович повернувся до прабатьківського ремесла, яке тоді приносило додаткову копійку до сімейного бюджету. Його вироби із верби у свій час високо цінував неперевершений знавець народних промислів, усього нашого правітцівського мистецтва Михайло Баник.

А до того став активним учасником Іршавського районного об’єднання самодіяльних художників і народних умільців «Колорит Боржави». Згодом більше – його талант завдяки численним оригінальним роботам на районних мистецьких виставках запримітили спеціалісти районного будинку дитячої творчості. Тодішній директор Йолана Мельник запропонувала Іванові Головкові вести заняття із учнями місцевої школи. 19 років у себе вдома, обладнавши належним чином приміщення майстерні, він ділився своїми секретами майстерності з маленькими земляками: як із тоненьких вербових прутиків творити дивне мереживо, інколи тендітне і вразливе, мов сніжинки, подеколи щільне й міцне, як скручений трос.

Навряд чи знайдеться мешканець Срібної Землі, який хоча б раз у житті не тримав вербову лозину в руках, а чи багато із нас знає, що для лозоплетільників за товщиною вони діляться на чотири умовні розряди. А скільки ще інших таємниць ремесла передається не за один урок, не за кілька практичних занять.

– У першому класі я вже виплів свої дитячі кошарки,– згадує Іван Михайлович. Десь у такому ж віці переймали батькову науку і його діти – донька Людмила та син Віктор. Донька в Ужгороді й давно вже свій вільний час віддає іншим справам і захопленням. Син, учитель фізики Приборжавської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів, перейняв справу батькового життя. А от чи стане вона такою ж і для нього – питання, та ще й яке. Донедавна вироби із лози якщо й не робили майстрів заможними, але все ж давали їм гідний додатковий заробіток. Тепер про це доводиться хіба що згадувати.

– Брат і племінники вже кинули цю справу, зробили собі паспорти і візи й подалися в чехи на заробітки, – ділиться старший Головко. – І вони такі в Ізі не поодинокі.

Чоловік внутрішньо абсолютно змінюється, згадуючи про ті унікальні вироби, що виходили з-під його рук. Приїжджали замовники, малювали меблі, предмети й через деякий час забирали готові вироби, дивуючись майстерному втіленню власних фантазій у плетиві лози. Численні відзнаки, грамоти і дипломи – свідчення цього. Та й згадки. Узяти хоча б замовлення для дружини екс-президента України Леоніда Кучми, яка в одну з поїздок у США та Канаду придбала для подарунків кошики приборжавського майстра лозоплетіння.

…Син Івана Михайловича, Віктор Іванович, і собі виробив закордонний біометричний паспорт. Молодій сім’ї необхідні кошти, підзаробіток не завадить. Продовжиться чи завершиться на молодшому Головкові віковічне неповторне мереживо із лози, залежить не від них. Мистецтво, яке не знищила навіть радянська жорстка планова система, де не було місця будь-якому живому індивідуальному вияву економічної ініціативи, може втратити спочатку привабливий колір, а то й зогнити, як забутий надворі вербовий прутик.

Михайло ДОБРИН