Перше, що робить хоч трохи свідомий диктатор, якщо, звісно, бажає правити достатньо довго, – завойовує прихильність тієї частини мешканців країни, зазвичай незаможної, яка готова продати свої громадянські права за матеріальні блага. Друге – будує свій палац якнайдалі від людей, щоб його легше було охороняти та щоб ніхто не підглядав за розкішним життям господаря.

Віктор Янукович, український претендент на роль авторитарного правителя, наразі все робить навпаки. Люмпенів тільки планують купувати оптом і вроздріб перед виборами 2015 року на щойно отримані якраз під цю справу російські гроші, а поселився президент не в якомусь відокремленому місці, а просто посеред чималенького села Нові Петрівці, зовсім поруч зі столицею, в сумнозвісній резиденції «Межи­гі­р’я». Крім того що купа місцевих мешканців щодня бачать, яким нахабно сибаритським життям живе людина, що наразі обіймає президентську посаду, так ще й це сусідство є вкрай незручним для них, у чому Тиждень переконався на власні очі.  

феод ЯНУКОВИЧА

Коли автор цих рядків їхав 29 грудня 2013 року з групою автолюбителів до «Межи­гір’я» кружним шляхом, щоб спробувати непоміченими таки пробратися до самої резиденції президента, то був упевнений, що місцеві будуть якщо не на боці Януковича, то принаймні не надто радітимуть заїжджим зайдам. Особливо коли згадати відданість селян своїм «сеньйорам» у вотчинах таких відомих феодалів новітнього часу, як Тетяна Засуха та Михайло Поплавський. Однак реальність виявилася кардинально іншою: новопетрівчани, багато з яких безпосередньо працюють на забезпечення життєдіяльності феоду Януковича, ненавидять «гаранта». Навіть не з політичного погляду, хоча й таких ми знайшли чимало. Річ у тім, що страхи Віктора Федоровича перетворили буденне життя людей ледь не на концентраційний табір.

Януковича тут зазвичай не кличуть по імені, а кажуть: «Він». Звучить майже як «господар», «батько». Так воно і є – виходець із донбаського міста Єнакієвого перетворив чималеньке навколостоличне селище з довгою історією на власний феод. Ось тільки, на відміну від хорошого феодала, він не тільки не піклується про своїх підлеглих, а й ігнорує їх, бо банально боїться.

Зупиняємося біля розкішної будівлі сільради, де засідає одіозний голова Нових Петрівців Родіон Старенький, який завжди слухняно бігає до суду з проханнями про заборону будь-яких акцій біля президентського помешкання. Обабіч кілька яток та кіосків, із яких миттєво виходять продавчині бальзаківського віку, що, побачивши жовто-блакитні прапорці в руках мітингувальників, починають підбадьорювати: «О, до Фьодорича приїхали. Правильно, треба цього тхора з нори викурювати. Щоправда, він уже кілька днів як у Карпати втік – чули, як його вертоліт гудів». Я спочатку не вірю своїм вухам. Підходжу до жінок ближче, зав’язую бесіду. Питаю, чому вони так не люблять свого сановного сусіда.

Одна з жінок емоційно вступає в розмову й розповідає, що місцевих майже не беруть на роботу до «Межигір’я» – усіх привозять з інших міст, усіх добирає внутрішня охорона, бо, мовляв, місцеві є групою ризику, тому їх не можна близько підпускати до «тіла». Тож зиску місцеві мешканці від можновладного сусіда не мають жодного. А ось проблем не злічити, і найперша – з моменту переїзду сюди Віктора Федоровича вони фактично перестали бути господарями у власному домі. Тому дуже радо допомагали всім охочим прогулятися селом у пошуках неперекритих підходів до резиденції. Слід визнати, таких дуже мало, всюди міліція, кордони «Беркута» зі щитами, вже звичні киянам перегороджені автобусами та вантажівками провулки – справжня тобі війна.

«Відтоді як «Він» тут поселився, нам тут життя немає, – екзальтовано розповідає продавець галантереї. – Ще поки він президентом не став, то якось ще терпимо було. А як обрали його, то тут узагалі казна-що коїться. Півсела перерили ровами, щоб до нього пройти не можна було, постійно купа ментів, увечері на вулицях справжня комендантська година. Таке враження, ніби в концтаборі якомусь живемо. У мене он з ганку той паркан із «колючкою» видно, так ми тут між собою жартуємо, що то для нього ще з в’язничної юності звичний пейзаж. «Батя, я працюю, твою мать», – припечатує майже римованою лайкою в кінці.  

НЕ ВИСОВУВАТИСЯ!

Коли «Беркут» зупиняє нашу маленьку колону на шляху до господарського входу в президентські пенати, до нас одразу підходить місцева мешканка, симпатична жінка середніх років, і пропонує свою допомогу. Запитую в неї, чи подобається їй жити поруч із такою великою людиною: «Та що ви собі думаєте – це просто жах якийсь. Увечері не можна вийти спокійно на вулицю по хліб – міліція чи люди у штатському відразу чіпляються, куди та навіщо, вимагають показати паспорт із реєстрацією. Якщо немає, можуть й арештувати просто біля власного подвір’я. Поки люди до «Межигір’я» особливо не їздили, їх було ще помірно, а з п’ятниці (за два дні до ходи на резиденцію, організованої з Майдану. – Ред.) направили підкріплення. Їх дуже багато, всі зі щитами».

Перепитую про її особисте ставлення до Майдану: «А в мене сестра з чоловіком на Майдані живуть, – жваво відповідає жіночка. – Я й сама туди час від часу навідуюся. Швидше б його вже вигнати звідти», – киває в бік «Межигір’я». Поміж розмовами вона пояснює частині протестувальників, як можна через яр таки пробитися крізь кордони міліції до помешкання Януковича. Кільком сотням із них це справді врешті-решт вдалося, хоча більша частина мітингувала на центральній вулиці Нових Петрівців перед рядами внутрішніх військ і «Беркута».

Вони, до речі, також здивували. Звичайно, від спілкування відмовлялися, але в їхніх очах читалася явна невпевненість. Річ навіть не тільки в неочікувано великій кількості протестувальників, що завітали того дня до Нових Петрівців, а ще й у тому, що міліція вельми скептично ставиться до необхідності таких суворих заходів безпеки «священної особи президента». Зі своїх джерел у правоохоронних органах Тижню вдалося дізнатися, що особовий склад для охорони «Межигір’я» добирали вкрай прискіпливо, адже бажання охороняти порожнє особисте приміщення громадянина Януковича, при цьому наражаючись на ризик, не таке вже й велике, на відміну, наприклад, від державних будівель. А в приватних розмовах багато бійців кепкують із «гаранта» і не виявляють особливого бажання лягати там кістьми в разі, якщо людей прибуде ще більше. Водночас міліціонери дуже незадоволені тим, що їм доводиться вже понад місяць перекривати всі вулиці села, таким чином паралізуючи його життя, і щодня вислуховувати прокльони місцевих жителів, які є заручниками страху президента перед власним народом.

Загалом усі були в шоці й від тієї кількості людей, близько 10 тис., які приїхали пікетувати резиденцію президента, – на обличчях мешканців проглядався приємний подив, що таке взагалі можливо. Багато з них боялися приєднуватися, однак схвально усміхалися з-за своїх парканів. «Нас так привчили, що тут усе має бути тихо, – розповів вусатий дядько, за його словами, місцевий, котрий підробляє охоронцем в одного зі співробітників Януковича, який купив обійстя біля свого шефа. «Усіх залякали, мовляв, тут президент живе, тож мовчіть і не висовуйтеся. Пам’ятаю, як у 2010-му всіх, хто мешкає поруч із дорогою, якою «Він» додому їздить, обходили й казали, щоб підчас руху кортежу ніхто не виглядав і, борони Боже, не намагався знімати. Лякали, що або відразу підстрелять, або потім у суд подадуть і все відсудять. То люди справді бояться, однак у душі «Його» ненавидять. А як машини всі в селі переписували, а як змушують усіх, хто має хоч якийсь стосунок до самої резиденції, давати розписку про нерозголошення. Ми б і раді протестувати, але народ якось не звик відкрито це робити».

Проте прихований спротив мешканців Нових Петрівців 29 грудня всі, хто хотів, побачили. Зокрема, автор цих рядків ще перед поїздкою прочитав у соціальних мережах багато дописів автохтонів про те, що вони відмовляють міліції у приєднанні до електромережі в приватних будинках для обігріву автобусів зі співробітниками внутрішніх військ та «Беркута». По приїзді впевнився, що це таки правда, особливо з боку центрального під’їзду до «Межигір’я», де ментів було найбільше. Навіть продавчиня у продуктовій крамниці таємничо всміхнулася мені й, не зважаючи на двох міліціонерів, що стояли далі в черзі, сказала: «Наступного разу хай сотня тисяч приїздить».