Наш край багатий на унікальні куточки і  кожен населений пункт особливий по-своєму, із  власними традиціями, автентикою та цікавими людьми.

Є на Хустщині село з дивною назвою  – Модьорош. Хоча місцеві називають його з літерою «в» посередині. Звучить назва як «Модьоровш».

Українською такий топонім нічого не означає, а от у перекладі з угорської «модьоров»- це горіхи.

Так що ж мають золоті зернятка, якими славиться досі Закарпаття, до села, заснованого багато років тому?

Село належить до Вишківської сільської ради і згідно з останнім переписом, у ньому проживає 374 осіб.

«Насправді зараз людей там менше, приблизно три сотні, – каже Вишківський селищний голова Ярослав Гайович. – Свого часу Закарпаття перебувало під владою Угорщини та Австро-Угорщини. Тож імператриця Марія Терезія першою запровадила прізвища своїм підданим. До того часу наші земляки мали лише імена. Наприклад, людина займалася видобутком каменю. Ось і отримала вона прізвище «Кемінь», що означає твердий. Так і з населеними пунктами. Наприклад, багате на виноградники Виноградово називалося Nagyszőlős, що потім трансформувалося у «Севлюш».

Цікаво, що в ті часи у Модьороші проживала обслуга місцевих феодалів. Багаті землевласники тримали там хутори і люди  охороняли їхні наділи, а одночасно працювали на своїх панів.

А територія була лісистою, з незайманою дикою природою, де росло дуже багато ліщини – диких карпатських горіхів. Саме завдяки цим  рослинам село й отримало таку незвичну назву.

«Вчитель історії Вишківської школи імені Келчеї Федір Лойош видав дуже цікаву книжку про село. Щоправда, вона угорською. Але він детально описує унікальні факти. Наприклад,чим прославився Модьорош?  У 1717 році на наші землі напали татари. П’ятитисячне військо  перейшло через Шаян із боку Румунії, спустошило Виноградівщину. Та ординці не наважилися напасти на Хустський замок і, пройшовши по лівому березі Тиси, поспішили втекти із здобиччю до Криму. В гірських ущелинах шлях їм перегородили загони місцевого ополчення. У районі села Модьорош відбувся великий бій. На ратному полі, як свідчать тогочасні документи, залишилося шість тисяч ворожих трупів. Ополченці звільнили 7 тис. невільників, переважно підлітків і дівчат», продовжує оповідку пан Ярослав.

Хоч сучасне село й невелике, але ділиться на Верхній та Нижній Модьорош. Інфраструктура розвинена слабо. Є в населеному пункті  лише церква та початкова  школа.

«Свято-Покровський храмовий комплекс було зведено завдяки священику отцю Михаїлу Пішті. У початковій школі навчається всього 18 дітей, із ними працюють троє вчителів. Навчальний заклад потребує ремонту… але грошей, на жаль, немає.  Обслуговує літературні потреби мешканців Модьороша   бібліотекар із Вишкова Марія Полянська, – каже Ярослав Гайович. – Роботи, як такої, місцеві не мають, як і багато закарпатців, їздять на заробітки. Хтось виживає з ведення підсобного господарства, збирання лісових дарів,  хтось працює в Хусті у райДУ, хтось – у Шаяні в оздоровчих закладах та санаторно-готельних комплексах».

Незважаючи на відсутність повноцінного фінансування, нещодавно в Модьороші було відкрито два дитячі майданчики, а незабаром планується провести вуличне освітлення. Наразі саме виготовляється технічна документація.

Є в селі і газ, і водопостачання , яке здійснюється зі спеціальних резервуарів, що наповнюються водою  із чистих гірських криниць.

Місцеві кажуть, що кілька десятиліть тому в селі не було навіть доріг, а найбільше людей сюди переселилися з Кошелева.

А от ліщину в Модьороші досі збирають, щоправда, найбільше її росте не в самому селі, а в довколишніх лісах.