Старший інструктор з бойової підготовки з позивним Хотабич користується заслуженим авторитетом серед бійців 2-го батальйону Добровольчого формування Територіальної громади № 1 Білогородської ОТГ Київської області.

Йому 56 років. Офіцер запасу, випускник Київського вищого інженерного радіотехнічного училища ППО, учасник бойових дій. З початку російського вторгнення Хотабич вступив до тероборони, став інструктором та організував навчальний центр. Сфера його викладання – дисципліни натівського стандарту, а саме: стрілецька підготовка, маскування, організація розвідки, військова топографія, військовий альпінізм, військова психологія та медицина, військове лідерство, виживання, безпека бою тощо.

Хотабич з тих людей, які не люблять багато розповідати про себе та свій бекграунд і взагалі говорити зайве. Навіть попросив не давати ніяких відомостей про його особу крім позивного. Проте охоче поділився своїми міркуваннями про сьогоднішній стан бойової підготовки в Україні та про те, що потрібно зробити в державі, щоб більше нікому не спало на думку нас завойовувати.

Вижити сьогодні, щоб воювати завтра

З реальним рівнем стрілецької та взагалі бойової підготовки Хотабич познайомився в перші ж дні війни.

“На початку війни приходили люди не просто нульові, а мінус один. Бо вони не тільки не вміли воювати, а й ще не мали здоров’я. Коли ти тренуєш людей, яким 20 років – це одне, а коли 60, то це зовсім інше”, – згадує Хотабич.

За словами старшого інструктора, починати приходилось з геть простих речей, але тренувалися щодня, бо люди розуміли, що до села може підійти ворожа армія і доведеться захищати свої домівки”.

Хотабич запевняє, що в Україні ще з радянських часів не виховувалася так звана збройова культура. За 30 років незалежності України від армії чимало людей намагалися якось “відкосити”, і раптом виявилося, що ці знання дуже потрібні навіть для того, щоб вижити.

“Багато хто з людей за все життя не брав зброю в руки. Виняток – хіба що мисливці, але полювання та бойова робота це – абсолютно різні речі. Мисливці вміють стріляти з гладкоствольної рушниці, а не працювати в бойовій обстановці”, – вважає інструктор.

Методикою викладання в навчальному центрі він обрав “тактику легкої піхоти”, що було продиктовано якістю озброєння добровольчого батальйону.

“Навчальний центр ми робили на базі батальйону ДФТГ, зброя була тільки стрілецька та трофейні гранатомети РПГ-22, РПГ-26. Тому мі обрали для навчання людей тактику легкої піхоти. Тактика легкої піхоти – це вдарив, навів арту та пішов. Постійний рух, удари із засідки, уникнення тривалих вогневих контактів, плюс хороше знання місцевості та правильне розуміння тактики ведення бою. Наш тодішній слоган – “вижити сьогодні, щоб воювати завтра”, – згадує Хотабич.

За його словами, тактика легкої піхоти “родом” з Африки, найбільш успішно була застосована південноафриканцями в англо-бурській війні (1899-1902 років).

Англійці ефективно застосовували цю тактику у Малайзії та Індонезії, а американці відшліфували у В’єтнамі.

На початку війни тактика легкої піхоти, або як її ще називають “рухлива оборона”, була оптимальною, бо нівелювала перевагу росіян у кількості та якості озброєння.

“Щоб зберегти особовий склад і потрібна була тактика легкої піхоти. Це робота на рівні відділення, взводу. Відстрілялися та пішли, у нас мінімальні втрати. Вона будується на індивідуальній майстерності бійця, – підсумовує Хотабич.

П’ять тисяч інструкторів для перемоги

Перші два роки Україна пишалася тим, що відправляє своїх військових на навчання за кордон, але через це ми не створили ані власної методики викладання, ані професійного інструкторського складу, вважає Хотабич.

“У мене іноді таке відчуття, що наче я потрапив у свою юність, у Радянський Союз. Ми змінили форму, звання і кажемо, що провели реформи. Але якщо ми відкриємо статут української армії, то там досі пів книжки займає стройова підготовка. Через це у нас дуже низький рівень”, – стверджує старший інструктор.

За його словами, щоб створити армію спочатку треба  створити навчальні центри для солдатів та військові заклади для офіцерів.

“Можна мобілізувати мільйон осіб, але якщо ми можемо навчити за 5 місяців 100 тисяч, то 900 тис. будуть їсти свій хліб і нічого більше не робити. Рівень підготовки армії залежить від можливостей навчання особового складу. Коли створюється бригада, то перша рота, яку треба створити – це навчальна рота. В неї заходять сержанти та особовий склад, проходять підготовку,  стають на посади. Таким чином формується кістяк майбутньої бригади. Навіть коли бригада воює і зазнає втрат, то навчальна рота постійно готує поповнення”, –  каже Хотабич.

Інструктор впевнений, що навчальна рота це краще ніж навчальний центр типу “Десна”, Яворівський або Широколанівський полігон, тому що ця рота готує саме тих, хто потрібен бригаді.

“Ще у 2022 році ми виходили з ініціативою зробити мобільні тренувальні центри. Це два-три офіцери, шість-вісім сержантів, кожен фахівець у своїй області. Вони приїжджають в частину, набирають людей і готують не особовий склад, а інструкторів. А ці інструктори вже будуть готувати той особовий склад, що буде приходити в бригаду. Це дає можливість не гуртувати людей, щоб туди влетіла ворожа ракета. Навчальна рота – це 100 людей, її можна постійно переміщувати, сховати десь у селі. Для противника це складна ціль, яку важко ідентифікувати й вразити, – впевнений Хотабич.

Водночас локації великих полігонів, які працюють з радянських часів, всім добре відомі, їх не сховаєш.

На його думку, Україні зараз потрібні близько 5 тис. інструкторів. І набрати стільки інструкторів – це складне завдання, бо вміти вчить людей це – особливий дар. Є люди, які гарно, фахово воюють, але не можуть зв’язати двох слів.  

“Часто ставлять таке питання: коли закінчиться війна? Тоді, коли противник побачить, що в Україні кожен чоловік і може жінка вміє фахово користуватися зброєю, знає основи тактики, розвідки, організацію партизанської боротьби, володіє навичками тактичної медицини, знайомий з топографією та маскуванням. В такій ситуації противник буде розуміти, що ця війна не закінчиться ніколи, і вести бойові дії не має сенсу. Як Україні перемогти? 2022 році ми показали, що хочемо воювати за свою землю, а зараз треба показати всьому світові, що вміємо, – каже Хотабич.

Костянтин Гродзінський