З покоління в покоління закарпатці були і залишаються трудолюбивими й заможними людьми. Звиклі до затишку й достатку у власних оселях, наші земляки не цураються жодної роботи. Засукавши рукави, вони копають траншеї, споруджують будинки, штукатурять, садять і рубають ліси тощо. Однак, найчастіше тячівці шукають кращого життя та достойного заробітку в чужих краях.
Пригнічені безробіттям та безгрошів’ям, чоловіки та жінки змушені виїжджати в Росію, Чехію, Іспанію, Італію та інші європейські країни, щоб фінансово забезпечити свої родини. Адже вони сплачують за навчання дітей у різних вузах, вкладають кошти у лікування хворих батьків і, потроху, відкладають на «чорний день». Спостерігаючи кризову економічну та політичну ситуацію в Україні, не дивно, що майже кожен другий-третій тячівець більшу частину життя проводить далеко від дому. Розлучаються батьки з дітьми та дружини з чоловіками, а це призводить до розпаду сімей, діти зростають неконтрольованими, а інколи поїздки за кордон закінчуються трагічними випадками.

Нещасливою стала історія однієї родини з Ганич. Кілька літ пройшло з того часу, як люблячий чоловік і турботливий батько безмовно лежить у сирій землі. Працьовитий, сповнений сил і енергії п. Микола поїхав до Росії. Сподівався заробити грошей (бо на той час був чи не єдиним годувальником сім’ї), адже вдома з нетерпінням його чекали діти, дружина та старенька матір, яких не хотів розчарувати. За плечима заробітчанина був чималий життєвий досвід, суворі випробування віри, любові й терпіння… На власні очі побачив п. Микола жахіття війни, бо довелося воювати в Афганістані. Та, на жаль, доля виявилася безкомпромісною до чоловіка. Життя обірвалося раптово і безглуздо: одного осіннього ранку, на будівництві, на нього впала стіна, не залишивши жодного шансу, щоб вижити.
 
Жахлива звістка про смерть сина, чоловіка, батька, брата і друга, наче грім серед ясного неба, покотилася хвилею між рідних і тих, хто добре знав цю хорошу людину. Тато не повернувся додому – його, холодного і мовчазного, з далекого світу привезли чужі люди.
Нині діти стали дорослими, і майже самостійні. Разом з мамою вони намагаються підтримувати одне одного, любити та поважати, шануючи теплими стосунками пам'ять про рідного, найдорожчого чоловіка і тата, якого з роками ще більше бракує.

Кого ж звинувачувати у такій ситуації?! Чому наші рідні повинні їхати за тисячі кілометрів від дому? Скільки ще ми будемо розлучатися з тими, кого любимо? Мабуть, цим одвічним питанням задається не один заробітчанин, коли залишає рідний поріг. Часто, щоб забезпечити власні родини, чоловікам доводиться перебувати й працювати в нелюдських умовах. Жити у тісних вагончиках, спати на тапчанах, їсти в сухом’ятку й митися в казанах, коли на дворі нестерпна спека або  лютий мороз. Чужоземні начальники також не надто панькаються з найманими, часто нелегалізованими,  робітниками. Вони  можуть недоплатити за виконану роботу, а інколи й узагалі не розрахуватися, або ж  віддати «гастарбайтерів» на милість міліціонерів, які або порушать кримінальну справу проти нелегалів  або, у кращому випадку, «викопкають» їх додому ні з чим! Крім того, потрапити за кордон – недешево. Чимало грошей потрібно вкласти під час отримання  різних документів: закордонного паспорту, візи, медичного страхування тощо. Та й засоби пересування сьогодні дорогі й ненадійні, тим паче, коли йдеться про довгострокову поїздку.

Заробітчанського хліба скуштували ще в одній ганичівській родині.  У цій сім’ї  без роботи ніхто не сидить. Чоловік Світлани  Степанівни разом з сином вже кілька місяців працюють в Росії. Середуща донька Тетяна теж поїхала до Москви, а старша – Євгенія – дбає про добробут та порядок в оселі, порається по господарству.

Не маючи гідної роботи вдома,  ринули за кордон. Пані Світлана розповіла про те, як чотири роки тому, ще не зовсім одужавши після складної операції, поїхала в Росію. Там племінник чоловіка знайшов їй роботу доглядальниці. Зоя Володимирівна, яку довелося доглядати пані Світлані, була нестерпною начальницею.

– Вона  хворіла на цукровий діабет, але її хвороба була не гіршою за характер. Постійно незадоволена і без настрою, 86-річна москвичка не пропускала нагоди, щоб дошкулити своїй працівниці.

Спочатку у неї працювали дівчата з різних агентств, однак довго ніхто не затримувався у цій оселі, – каже пані Світлана. За кількасот доларів заробітчанка виконувала хатню роботу та виходжувала свою начальницю.

– Важко, коли ти далеко від дому, – розповідає Світлана Степанівна, – не бачиш дітей, не чуєш рідної мови, не можеш нікуди піти, бо нікого в цій місцевості не знаєш  і не маєш друзів. У такі миті найбільше цінуєш тих людей, яких любиш. Інколи я зустрічалася з нашими землячками, і в той час здавалося, ніби якась частинка дому ставала ближчою. Бувало, хотілося все кинути і мчати на Закарпаття, забути все, наче страшний сон. Зайти у свій будинок, обійняти маму, приголубити дітей і вилити тугу чоловікові, подругам… Але такі думки враз зникали, адже треба було заробляти гроші, яких, чомусь, завжди не вистачає.

Зараз, за словами пані Світлани, доглядати Зою Володимирівну поїхала її середуща дочка Тетяна. Молодій дівчині пощастило знайти спільну мову з начальницею, хоч і в їхніх відносинах не все гладко.

Дивно, що у нашій державі не цінують працездатних і розумних людей, що справжні інтелектуали, майстри та трудолюбиві люди змушені працювати на  розквіт і процвітання чужоземних країн. Останнім часом у ЗМІ досить активно висвітлюється тема заробітчанства, однак у більшості випадків її пов’язують з проблемами міграції та її впливом на економічні показники в державі. А про те, як складається доля заробітчан, про різні труднощі та негаразди, з якими стикаються чоловіки й жінки у світі, мало що відомо.

Коли ж вирішать проблему заробітчанства, і хто повинен нести відповідальність за «гастарбайтерів»-нелегалів? Можливо, у майбутньому ця ситуація зміниться, і в українців з’явиться можливість працювати вдома. І вже не розпадатимуться сім’ї,  діти не ростимуть без батьків, а за кордон нинішні заробітчани будуть їхати лише щоб відпочити.