На жаль, у ХХ столітті його згадували нечасто. І ось на полицях книгарень з’явилося ґрунтовне дослідження «Повернення додому Міхая Мункачі…». Його автори, відомі краєзнавці, педагоги, журналісти Іван Лендьєл та Олександр Галай, зробили дуже благородну справу – наблизили до пересічних людей, а також поціновувачів мистецтва творчу спадщину Мункачі, детально розповіли про його тернистий шлях до мистецького Олімпу.

 

У Міхая Ліба було нелегке дитинство. Він народився у сім’ї німців-переселенців. У шість років залишився круглим сиротою. Його забрав мамин брат Іштван Рек, який проживав у містечку Бейкешчобо. У 14 років дядько віддав його до Дьєрдя Ланга навчатися столярній справі. Тут  підмайстер (інаш) зазнавав чимало принижень, знущань, образ тощо. У той же час усе це, на думку дослідників, загартовувало характер і силу волі Міхая. До речі, і період роботи у столярній майстерні Фердинанда Альбрехта у місті Арад теж приніс чимало суворих випробувань молодому майстру.

 

Переломним у житті Міхая Ліба став 1861 рік, коли він повернувся до Бейкешчобо і почав брати приватні уроки малювання у місцевого вчителя Карла Фішера, а також познайомився з мандруючим художником Елеком Самаші. Після цього почався новий етап у житті нашого земляка — вступ до Віденської (1865) та Мюнхенської (1866) художніх академій, навчання у німецького художника Людвіга Кнауса.

 

1860-ті роки — період ранньої творчої доби митця. Цей період позначений такими творами, як «Прощання Петефі з батьківською домівкою» (1866), «Буря в степу» (1867), «Паводок» (1868), «Позіхаючий інаш» (1869). Дослідники цілком справедливо вважають, що остання картина – це «не тільки данина важкому дитинству» автора, але й свідчення готовності «піднести на новий щабель художнє мистецтво, заявити про свій прихід та своє особливе місце в ньому». Крім того, вони переконані в тому, що «Позіхаючий інаш» вивів художника в перші ряди художників-реалістів ХІХ століття.

 

Період розквіту таланту Міхая Мункачі (у 1868 році він офіційно змінив своє прізвище) ознаменований картиною «Камера смертника» (1869), яка, до речі, була відзначена золотою медаллю на Паризькій виставці у 1870 році. Вона спричинила справжній фурор у мистецькому світі і стала приємним відкриттям для колишніх наставників митця. Картина вирізняється глибоким психологізмом, розмаїтістю характеристик і, звичайно, витонченою живописною майстерністю. Як справедливо зауважують автори книги, в образі бетяра, борця проти існуючих порядків, можна побачити символічний портрет угорського народу, який протягом тривалого часу боровся за незалежність від Австрійської імперії. До відомих картин цього періоду належить і полотно «Щипачки корпії» (1871), написане в період франко-прусської війни. Воно передає сумну картину воєнного лихоліття, яке приносить людям злидні, невпевненість у завтрашньому дні, каліцтва, смерть.

 

На початку 1872 року Міхай Мункачі переїжджає з Дюссельдорфа до Парижа. Нова сторінка його життєпису розпочинається з роботи над картиною «Нічні бродяги». Дивно, але навіть в цей час у художника були сумніви у своєму мистецькому таланті, тому частою його гостею була депресія. На щастя, чорна смуга швидко закінчилася і майстер з головою поринув у роботу.

 

У 1873 році художник виставив п’ять своїх робіт («Нічні бродяги», «Жінка, яка збиває масло», «В осінньому парку», «Повернення додому чоловіка-п’яниці» та етюд чоловічої голови) в угорському відділі Віденської всесвітньої виставки. Вони були високо оцінені знавцями мистецтва.

 

Наступний рік приніс зміни і в особистому житті художника – він одружився з вдовою барона де Марша Цецілієб Пап’є. Однією з особливостей цього періоду стала поява в майстра інтересу до малювання пейзажів. Найбільш відомими картинами 1870-х років є: «Збирачка хмизу» (1873), «Прощання» (1873), «Циганський табір» (1873), «Ломбард» (1874), «У майстерні» (1876), «Паризький салон» (1877), «Мільтон, який диктує своїм донькам поему «Втрачений рай» (1877 – 1878), «Музична кімната» (1878), «Відвідувачі дитини» (1879), «Післяобідній візит» (1879) та інші. Як зауважили  дослідники, перші чотири полотна ніби взяті із життя Карпатського краю. У них дуже вдало показано заняття та побут наших предків. Твір «У майстерні», на переконання дослідників спадщини Мункачі, знаменував початок нового, салонного етапу в творчості митця. Додамо, що у 1870-х роках художник досить регулярно і з успіхом організовував виставки власних творів.

 

Неординарним у житті Мункачі був 1880 рік. Спочатку його обрали почесним членом Королівської академії образотворчого мистецтва у Мюнхені. Потім угорський уряд нагородив його орденом Залізної корони ІІІ ступеня, а 4 листопада того ж року Мукачівська мерія на своїх загальних зборах обрала його почесним громадянином міста. Найбільше потішило художника останнє рішення. Щоправда, через різні причини він тільки 2—4 березня 1882 року побував у Мукачеві. Тут його зустрічали з великими почестями, у міській ратуші вручили грамоту почесного громадянина і срібний лавровий вінок з написами угорською і французькою мовами «Мукачево — Мункачі». А ще було відкрито меморіальну дошку з написом: «Тут народився М.Мункачі. 1844. 20.02». Як наголошував професор Григорій Павленко, «мукачівські торжества стали його зоряною вершиною».

 

Цікавим є і той факт, що в 1882 році Міхай Мункачі взяв на себе зобов’язання виплачувати стипендії молодим художникам, які працюватимуть і вчитимуться у нього. Безперечно, це був справді патріотичний і громадянський вчинок.

 

Важливе місце у творчому доробку Мункачі належить біблійній тематиці. Так, у 1880-х роках він створив три картини – «Христос перед Пілатом», «Голгофа» і «Це людина». На тверде переконання дослідників, ці праці не залишають нікого байдужим, вони змушують людей замислитись над сенсом свого життя… А ще вони вирізняються високою технікою виконання мистецьких задумів.

 

У ті ж 1880-ті роки Міхай Мункачі створив низку чудових полотен, серед яких можна виокремити портрети кардинала Лайоша Гайнальда (1884) і композитора Ференца Ліста (1886), картину «Віднайдення батьківщини» (1893 – 1894). На жаль, сили все більше покидали його, і він усе більше часу проводив у лікарнях та санаторіях. 1 травня 1900 року у санаторії в німецькому містечку Енденіх (поблизу Бонна) Міхай Мункачі відійшов за межу вічності. Його поховали 9 травня у Будапешті. Сотні тисяч людей провели його в останню дорогу. Так завершився земний шлях видатного уродженця Мукачева.

 

Але про митця не забули. Зокрема, 1994 рік ЮНЕСКО оголосило роком Міхая Мункачі, а у липні–серпні 2007 року в Мукачівському замку пройшла виставка робіт майстра, на відкритті якої побували і виступили Президент України і прем’єр-міністр Угорщини.

 

Про все це також розповідає це чудове видання. До речі, воно побачило світ завдяки меценатській допомозі відомих на Закарпатті людей — генерального директора УАП ТОВ «Фішер-Мукачево» Василя Рябича та генерального директора ТОВ «ЗакарпатЄвроТранс ІІ» Романа Романюка.