Закарпатці овець вирощують, але не знають куди дівати вовну
Ще досі на Рахівщині молодиці на весілля заведено дарувати два ліжники.Ці колоритні гуцульські ковдри, вироблені з овечої шерсті, є майже в кожній карпатській хаті, однак нині мало хто вміє робити їх так, як жінки в давнину.
Ліжники можуть слугувати як зручними і дуже теплими покривалами, так і оригінальними килимами. На Львівщині й Івано-Франківщині туристи охоче купують декоровані під старовину овечі ковдри, у нашій же гірській глибинці збереглися не лише справжні ліжники, а й давні пральні машини для них.
Село Видричка на Рахівщині, бездоріжжя, чисте повітря й чудові краєвиди. Саме тут живе 71-літня майстриня Анна Книшук, на обійсті якої досі працює валило ліжників. Що воно і для чого, прошу показати хазяйку і її зятя, котрий нині допомагає старенькій упоратися з пранням овечих ковдр. А справа це нелегка. Грубий ліжник сам по собі має досить велику вагу, а коли намокає, стає просто важезним – до 60–70 кг. Витягти такий з води й повісити сушитися 70-літній господині вже не до снаги, от і допомагає зять.
Анна Книшук розповідає: ткати навчила її мама, але серйозно за це діло вона взялася у 60-х роках, коли в село приїхали спеціалісти з Ужгородського художнього комбінату. Спочатку купили кілька ліжників у місцевих майстринь, а згодом приїхали вже з конкретною пропозицією – виготовляти їх вдома з матеріалів (вовна й фарба), які надавало підприємство. Для селянок це була можливість не лише добре підзаробити, а й мати офіційний стаж роботи, а відтак пенсію, адже працевлаштуватися в гірській місцевості тоді теж було складнувато.
Ужгородському художньому комбінату Анна Книшук віддала 12 років свого життя. Спочатку ліжники ткала вона та її мама, згодом долучилися родички, а потім про заробіток почули інші жінки в селі. У найкращі роки до виготовлення ковдр у Видричці було залучено 75 майстринь. Для одного ліжника їм видавали 5,5 кг вовни і фарби, якими оброблялася вовна для оформлення візерунку. Щоб виткати одну таку ковдру, у майстринь ішло близько 3 тижнів щоденної кропіткої праці на дерев’яному станку.
Та для того, щоб закінчити справжній ліжник, жінкам не вистачало валила – спеціальної дерев’яної діжки, в яку потужним струменем вливалася вода з потічка. «Прання» у такій ємності протягом доби-двох робило ліжник валеним – більш тугим, міцним і пухнастим. Навіть у 60-х такі валила на Рахівщині були рідкістю, тому жінкам із Видрички доводилося возити свої вироби в сусідні Розтоки. Там жив дід, який нікому не хотів розповідати, як те валило змайструвати. Однак згодом здався, тож батько і чоловік Анни Книшук почали споруджувати хитромудрий пристрій на власному обійсті, через яке якраз протікав невеличкий струмок.
Нині валило й далі працює, щоправда, потребує ремонту. До нього приносять прати, тобто валити, ліжники з усього села. А от туристи до Видрички не приїздять, тому й забувається тут потроху давнє мистецтво ткацтва. «Старі жінки, котрі вміли гарно ткати, вже повмирали, – каже пані Анна. – А молодим воно не треба. Вже мало хто й накривається в нас у селі ліжниками, кажуть, що вони кусючі. Я теж уже 7 років, як їх не роблю, тепер хіба донька може витягти з горища наш старий дерев’яний станок і щось поткати. А що: овець кілька маємо, то де вовну дівати?»
Тетяна Літераті
За матеріалами: Новини сьогодні
