Це особливий менталітет – раболіпствувати перед будь-якою знаменитістю, яким би негідником він не був?

Вже вкотре, а я все як студентка – дивуюся, як вперше. Скажіть, а це якийсь особливий менталітет – раболіпствувати перед будь-якою знаменитістю, яким би негідником він не був? Актор в Росії – це апріорі син божий?

Ось чувак заявляє: «Всі українці – убогі і неписьменні». Заявляє: «Мені їх не шкода, я махнув рукою на українців». Ще раз: «Мені їх не шкода. Я махнув рукою на українців».

Йому не шкода убитих, розумієте? Не жаль, що вся країна четвертий рік воює, ховаючи своїх хлопчаків. Не жаль, коли люди кілометрами стають на коліна, ховаючи своїх полеглих. Не жаль людей, яких осколки переорюють і спотворюють так, що потім не зібрати вже людину назад. Що вона все життя буде жити з болем і муками, а її майбутнє перетворено на пекло.

Він підписує листа зі схваленням окупації та війни. Стає довіреною особою тирана і вбивці.

Маючи гігантський публічний ресурс, він міг би підняти свій голос проти. Але виступає «за».

За війну. За вбивства. За репресії. За тортури. Стає вербувальником цієї покидькової влади на цю покидькову війну.

Я роками ховаю своїх знайомих і друзів. Роками моїх знайомих і друзів відправляють до в'язниць. Я роками жив у страху, боячись будь-якого нічного шелесту. Роками чекав на арешт. Роками піддавався цькуванню. Роками боявся за свою сім'ю. Я в сорок років став біженцем, без нічого, починаючи заново зламане життя. Я вже тут, вже в новій країні, ховаю своїх нових знайомих. Десять тисяч смертей. Мільйони (!) зламаних доль, зруйнованих життів.

Плювати на всі таланти і геніальності людей, які виправдовують окупацію

Репресії цілого народу. Діти без батьків. Тортури. Вбивства. Підвали.

Я їх ненавиджу. Ненавиджу.

І тут мені кажуть: «Ах, як він зіграв Кота Матроскіна...». Еммм... Що? Вибачте, ось ви зараз серйозно?

Ви в якомусь паралельному світі живете? Де чорне і біле помінялося місцями? Де не розуміють, що таке добро, і що таке зло?

Ви ось, чорт забирай, серйозно мені на одну чашу терезів ставите вбивства людей, каліцтва, зламані життя, білі від болю очі в госпіталях, тортури на підвалах – і Кота Матроскіна? Ви всерйоз хочете переконати, що я зараз, сам зі зламаним життям, повинен пустити соплі, бо чувак геніально зіграв Іскермаса в такій самій наскрізь брехливій ​​радянській країні?

Ви геть орієнтири втратили?

Так грати в добреньких радянських фільмах, що пропагують любов, честь, гідність, правду, в країні, яка в цей момент – ось в цей самий момент – вбиває мільйон афганців, калічить Новодворську в примусовій психіатрії, калічить Буковського, вбиває Марченко – так за це, чорт забирай, окреме пекло має бути. Це окреме дно підлості, пристосуванства і підлабузництва.

Та плювати на всі таланти і геніальність людей, які виправдовують окупацію, які заявляють, що сусідня нація збиткова, і лижуть жопу тирану і вбивці. Профукали вони всі свої таланти. За велич і бюджетні дотації продали. За смерті і репресії інших.

І якби ж то якийсь дурний алкоголік. Але ж ні. Все ж розумів. Все знав. Свідомо робив.

Талант в цьому випадку – обтяжувальна обставина. І аж ніяк не індульгенція. Ні, друзі мої, як раз навпаки.

Гітлер теж, кажуть, непогані акварельки малював. Давайте теж потужимо за художником.

Аркадій Бабченко

Російський журналіст, видавець журналу Мистецтво війни