Як Данила Галицького робили "русским князем"
 

 Пам'ятник Данилу Галицькому у Львові

22 червня 1941 почалася війна, в якій Україна зазнала величезних втрат. Але якраз тоді українські інтелектуали спромоглися заявити про свої права на історичну спадщину.

Під час війни між російськими та українськими істориками раптом розгорілися курйозні суперечки про "національну приналежність" київських і галицьких князів.

"Мобілізація князів"

Уже з перших днів війни, забувши донедавна шановані марксистські ідеї світової революції й солідарності "міжнародного пролетаріату", радянська влада заклопоталася піднесенням національних, патріотичних почуттів, які б зміцнювали дух війська у протистоянні з могутнім супротивником.

Захищати треба було таки не комунізм, а рідну землю. Притьмом "мобілізували" ще вчора таврованих предків - князів, генералів, літописців, істориків.

Українські інтелектуали скористалися сприятливою нагодою, аби утвердити власну національну пам'ять. Одразу по війні їм за це добряче й дісталося, але початок сорокових став усе ж, хай і не надто масштабним, культурним ренесансом.

Насамперед уславлювали тих, хто успішно боровся колись із "тевтонами": у Москві першість тут віддали Алєксандру Невскому.

Нещодавно у Москві відкрили пам'ятник київському князю Володимиру.

Оглядачі назвали це частиною боротьби за історичну спадщину між Росією та Україною

Натомість українська публіцистика зарясніла згадками про Данила Галицького. Навколо славетного князя почалася справжня битва істориків, оскільки на нього раптом почала претендувати Росія. Якби не трагічні обставини, цей сюжет міг би претендувати на першість у списку ідеологічних курйозів.

1942 року у книжці, що з'явилася у видавництві Південно-Західного фронту, Микола Бажан публікує поему "Данило Галицький".

Для нього князь Данило - це "воїн українських піль". Тож "вся Україна чує крик дружин" і допомагає лицарям із червленими щитами вигнати тевтонських зайд.

Однак радянська "марксистська" наука твердила, що України в ХІІІ столітті просто не існувало, що була аморфна єдина "Русь". А її вже й зовсім просто без зайвих церегелів ототожнити зі сталінською Росією.

Тож 1943 року московський "Исторический журнал" оприлюднює статтю, в якій ідеться про "русского князя Даниила Галицкого", котрий, мовляв, жив у "южнорусских землях".

Ба більше, столичний дослідник навіть стверджував, що народ Галичини й Буковини зберіг у віках свою російську мову.

1945 року київські історики все ж зважилися заявити про українські права на галицько-волинську спадщину і не згодилися міняти славному державцю паспорт. Так чи так, розголос поеми Миколи Бажана був непорівнянно потужнішим, аніж фахові журнальні статті.

Повернення Хмельницького

Ще успішнішою виявилася спроба української еліти очистити від наклепів і звинувачень ім'я Богдана Хмельницького.

У двадцяті його певний час таврували як "феодала", "зрадника" трудящого люду, ката українського народу, що придушив селянську революцію.

У класово забарвлену модель колективної пам'яті він не вписувався. Водночас, особливо зі зміною політичного курсу та розбудовою імперського дискурсу, шанси гетьмана на місце в радянському каноні зоставалися високими.

Адже це він уклав Переяславську угоду про союз із російським царем. То інша справа, що обидві сторони розуміли й трактували політичний союз по-різному.

У роки війни запровадили "іменні" ордени Алєксандра Нєвского, Михаїла Кутузова, Алєксандра Суворова. Хмельницький виявився єдиним неросійським діячем у цьому ряду.

На радянському ордені, випущеному під час Другої світової війни, "Богдан Хмельницький" написали українською мовою

Ініціаторами проекту стали українські письменники, зокрема Олександр Довженко та Микола Бажан.

Вони переконали тодішнього українського очільника Микиту Хрущова у тому, що популяризація пам'яті про видатного гетьмана принесе політичні дивіденди.

Почалося визволення українських земель. За роки окупації радянські ідеологеми відчутно зблякли, тож треба було шукати символи, які б об'єднували "радянську" та "українську" складову колективної пам'яті.

Ескіз ордена - зірки з променями та портретом гетьмана у центрі - виконав відомий художник-графік Олександр Пащенко.

Безпрецедентним було те, що "Хмельницький" написали по-українськи, з двома м'якими знаками. Орденом І ступеня нагороджували вищих офіцерів, виготовляли його із золота та срібла.

Для посилення пропагандистського ефекту визволення міста Переяслава ознаменували перейменуванням його в Переяслав-Хмельницький.
 

Влада Переяслав-Хмельницького просить парламент повернути історичну назву та прибрати з назви згадку Богдана Хмельницького

Нинішня спроба повернути стару назву пов'язується з процесом декомунізації. Не дуже логічно, проте зрозуміти ініціаторів можна: перейменував місто таки Сталін.

"Сильна рука" Ярослава Мудрого

Бажання засвідчити вірність сталінській ідеології своєрідно вплинуло навіть на інтерпретацію трудів і днів Ярослава Мудрого.

1944 року відомий письменник Іван Кочерга опублікував журнальний варіант драматичної поеми "Ярослав Мудрий". Перед книжковим виданням текст старанно вивчили й почистили.

Пильним редактором і цензором став тоді міністр закордонних справ Української РСР Дмитро Мануїльський.

 Князь, який в ХІ столітті сприяв упорядкуванню авторитетної збірки давньоруського права "Руська правда", урешті постав перед читачами уособленням чеснот зразкової радянської людини.

Він виправдовує свої жорстокі дії благом держави, ненастанно дбає про "дружбу народів" (тобто в його випадку Києва з "Великим Новгородом").

Знає, що можновладцеві треба бути нещадним, бо "мудрий лад не насадити кроткими руками", а "державне поле" треба корчувати, "як дикий ліс".

І смерть конкретної людини не має аж такого значення. Чим не алюзія на знамените сталінське гасло "ліс рубають - тріски летять", яким виправдовували "перегини" великого терору тридцятих.

Ярослав карається своєю виною за вчинені кровопролиття, однак виправдовує всі гріхи високою метою - "з'єднати Руськую державу".

Пам'ятник Ярославу Мудрому в Києві

Завдяки цьому наголосові на ідеї великої єдиної Русі та необхідності сильної авторитарної влади драма Івана Кочерги й здобула визнання.

Увінчана Сталінською премією, вона стала тоді одною з найбільш респектабельних візитівок української літератури, а водночас і репрезентацією тої моделі національної пам'яті, яку підтримувала радянська влада.

Одразу по війні творців українського культурного ренесансу почали звинувачувати в "буржуазному націоналізмі". Прокотилася грізна хвиля погромних постанов, цензурних заборон, знищувальних ухвал.

Адже війна переможно завершилася, "великого українського народу" для захисту державних кордонів тепер уже не потребували. Велич мусила належати лише російському "старшому братові".

Утім, реабілітація національної історії в сорокові якраз і наснажила те покоління шістдесятників, якому невдовзі вдалося розрахуватися зі сталінізмом та утвердити у вітчизняній культурі нові цінності.

Віра Агеєва Професор Києво-Могилянської академії