З цією низенькою худорлявою 44-річною жителькою одного з гірських сіл Мукачівщини я познайомився на автостанції у місті над Латорицею. Світлана (так звати мою співбесідницю) цікавилася чи можна тут придбати квиток на автобус, який їде в Неаполь. Я ж спробував від неї довідатися про заробітчанське життя в Італії…

Розповідаючи про своє перебування на Апеннінському півострові, розплакалася. «Боже мій, чому я така нещаслива, – бідкалася жінка. – Мало того, що так важко працюю, догоджаю багатим італійцям, а вдома такі негаразди. Я так далеко від своїх дітей, вони залишилися недоглянутими й наче ті сліпі котенята намагаються пробити собі дорогу в життя. Без материнської ласки, доброго слова та настанов на правильний шлях. І ось зараз доводиться мені пожинати гіркі плоди цієї непевної ситуації, яку тепер звикли називати соціальним сирітством».

…У віддаленому селі роботи не було ніколи. Ще далекого 2000-го у російський Калінінград виїхав із родичами з Хустського району і чоловік пані Світлани – Андрій. Попервах часто телефонував, навіть долари присилав, а тоді враз перестав. Згодом від його двоюрідного брата довідалася, що чоловік пропав. Напередодні отримав зарплатню, поїхав у місто і більше не повернувся. Вже тільки згодом його напіврозкладене тіло виявили рибалки у водоймі неподалік новобудови, де працювала бригада закарпатців. Щоби доправити його додому й по-християнськи поховати, взяла кредит у банку. Відразу ж після похорону оформила італійську візу й виїхала на Апенніни.

«При всіх цих нещастях, — розповідає заробітчанка, — мені таки посміхнулася доля, добрі люди є скрізь й вони допомогли удовиці знайти непогану роботу. Я стала працювати доглядальницею за старою 95-літньою італійкою. Готувала їй їжу, прала, вивозила на візку (бо сама вона після інсульту вже не пересувалася) гуляти. Зароблені гроші справно щомісяця відсилала додому. Мої діти не бідували, бо все необхідне було за що купити. Старший син Іванко добре вчився і я сподівалася, що він вступить вчитися до якогось вишу. Молодша донька Аліна хоч і не так вчилася, але була слухняною й допомагала поратися по господарству. Свекруха, яка тоді ними опікувалася, була доволі задоволена онуками. Та біда неждано постукала у двері нашої оселі. Однієї неділі діти зателефонували мені, що бабка впала у дворі і її забрала «швидка». Мені тоді вдалося вмолити господаря відпустити мене додому. Коли приїхала в Мукачево, то застала її вже у непритомному стані і через два дні вона померла. Поховавши чоловікову матір, я знову виїхала в Італію. Діти ж залишилися зовсім самі. Гроші на прожиття я їм щомісяця висилала і тепер уже шкодую, не потрібно було їх так балувати. Коштів я не шкодувала, а вони вдома розкошували. Наступного літа син закінчив середню школу й поїхав вступати до вишу у Львів. Вдалося вступити тільки на контрактну форму. З першого ж дня, як тільки він переступив поріг інституту, я справно щомісяця висилала гроші. Доньці кошти переказувала окремо. Я надіялася, що з моїх дітей вийдуть порядні люди, вони здобудуть освіту, матимуть престижні роботи і не будуть так поневірятися по світу, як їхні батьки. Та не так сталося як гадалося. Велике місто, безконтрольність з боку батьків, сумнівні компанії, наявність коштів зробили з простого сільського хлопця міського гуляку. Йому вже було не до науки, він перестав відвідувати заняття, появилися так звані «хвости» й за неуспішність його невдовзі відрахували. Повернувшись у рідне село, гультяйського життя не покинув. Мало того, погано вплинув своєю поведінкою й на сестру. Аліна, побачивши, що можна безтурботно жити на материні гроші, теж стала на цю хибну стежку. Мені телефонували часто й просили висилати більше грошей, мовляв, в Україні зараз все подорожчало. Я тепер уже крім євро, стала посилати їм посилки із дорогою фірмовою одежею, їжею. Шкодувала дітей, що вони тут без мене й сама не знала як їм догодити».

Та одного дня зателефонувала донька й повідомила, що вагітна від односельця, котрий, почувши про це, відразу поспішив виїхати в невідомому напрямку. Аліна плакала й просила у матері помочі, мовляв, мамо якщо не допоможеш мені вийти із цієї критичної ситуації, я накладу на себе руки. Довелося кидати роботу й мчати з Італії додому.

Правду казав якийсь мудрець, що поки в світі існують гроші – не вирішених питань не буває. За валюту вийшла зі скрутного становища й донька пані Світлани. На щастя, операція з переривання вагітності виявилася вдалою. Побувши ще якийсь час вдома, заробітчанка зазбиралася в Італію. Там на неї чекає робота. А як же діти? Чи зроблять вони свої висновки та чи стануть на шлях виправлення покаже час… Зрештою, чи цінуватимуть материну працю?

Віталій ПУМПИНЕЦЬ