Українське суспільство дуже легко піддається маніпуляціям, і резонанс довкола справи Миколи Мартиненка вкотре це довів.

Адже затриманому виявилося достатньо не вдягатися в ковдри а-ля Насіров і не симулювати передсмертний стан, щоб люди почали говорити: «тримається як чоловік», «розумний і поводиться з гідністю», «схожий на Френка Андервуда із серіалу «Картковий будинок». Особливо цинічні згадали навіть про те, що Мартиненко був причетним до Євромайдану. Самовпевнена картинка затьмарила спогад про довгу, ледь не безкінечну кар’єру сьогоднішнього підслідного.

«Любі друзі» не тонуть

Чим закінчилася Помаранчева революція, пам’ятаєте? Тим, що до бюджетного корита замість сірих кардиналів Кучми прийшли «любі друзі» Ющенка. І заява нині вже покійного екс-голови Секретаріату президента Олександра Зінченка про корупцію в оточенні першої особи держави аж ніяк не була громом з ясного неба. Прізвища, які тоді лунали, досі у всіх на слуху – це і Порошенко, і Третьяков, і сьогоднішній наш «герой» Микола Мартиненко.

Кар’єру останнього можна прослідкувати аж до часів раннього Кучми, можна згадати і про Ковель, і про створення «Нашої України», і про оновлений «Народний союз «Наша Україна», катавасії на виборах 2012 року, Євромайдан і прихід нової влади, разом з якою до бюджетних потоків прийшли вже давно знайомі нам особи.

Ці люди не тонуть, вони знаходять себе за кожної влади, і попри всі негаразди і навіть переслідування вперто уже десятиліттями хочуть займатися політикою. Кажуть, що це патріотичні мотиви їх поривають до бурхливої діяльності. Безстрашні й самовіддані патріоти! Тільки ось держава під їхнім патріотичним керівництвом ніяк на ноги не стане…

Про «наших» і не наших

Та особливо цинічно звучать заяви деяких політиків, що намагаються всім нагадати: Мартиненко, мовляв, стояв біля витоків Євромайдану, платив за сцену чи ще там за щось, він – «наш»! Чесно кажучи, мені гидко про це читати. Бо біля витоків Євромайдану стояли прості люди, студенти, активісти, і саме вони спочатку взагалі не допускали скомпрометованих політиків до себе. Це політики прийшли і першим ділом поставили сцену – бо їм хотілося виступати, світла камер і всього того шоу, за лаштунками якого вони вже третє десятиліття обкрадають країну. Українці вийшли на Євромайдан і майдани своїх міст, щоб більше в цій країні не було «наших» і не наших, щоб запанувала справедливість, щоб працювало правосуддя, щоб, врешті-решт, провести ротацію у владі, привести до керівництва державою нових, чесних людей.

Постмайданні політики, виглядає, взагалі не розуміють, чому президентом став Порошенко. Не за свої унікальні якості чи план реформування країни – ні, його обрали президентом, бо він найменше вилазив на сцену Майдану. Всі інші політики – Кличко, якому пророкували президентство, Яценюк, Тягнибок та решта – просто встигли більше остогиднути народу. Порошенка вже призабули, а трійця лідерів об’єднаної опозиції набила всім оскомину своєю бездіяльністю, ‒ ось так і закінчилися президентські вибори.

Хочеться лише нагадати постмайданним, та й усім іншим політикам – ВИ НІЯКІ НЕ НАШІ. Для нас немає принципової різниці в прізвищах і партіях – чи йдеться про Насірова, Єфремова, Онищенка чи Мартиненка. Тож не дивуйтеся, коли суспільство однаково радіє, побачивши в суді і регіонала Єфремова, і європомаранчевого Мартиненка. Всі вони одним миром мазані.

Андрій Любка – письменник

    Український поет, прозаїк, есеїст. Автор восьми книжок, лауреат літературних премій «Дебют» та «Київські лаври». Твори перекладені на понад десять мов, окремими книжками виходили в Австрії та Польщі. Живе в Ужгороді.