Моє покоління – тих, кому зараз приблизно тридцять – ще не зазнало добрих часів. Ми народилися, коли Совєтська імперія переживала агонію, в час турбуленції й дефіциту, падіння кумирів і врешті краху системи.

Наше дитинство припало на початок дев’яностих, коли старої системи вже не існувало, а нову ще не встигли (та й не поспішали) створити. Цікавою темою для дослідження психологів, соціологів та антропологів культури може бути дослідження спогадів дітей того часу. Бо скільки я не спілкувався з ровесниками, у всіх досить бліді, схематичні згадки про той час. Таке враження, що через складні умови життя того часу наш мозок «підчищає» пам’ять, усуваючи з неї неприємні, подекуди важкі й болісні спогади. Тотальна відсутність грошей (або навпаки – присутність грошей, які нічого не вартували й за які нічого не можна було купити), дефіцит товарів найпершої необхідності, в тому числі їжі, вічні пошуки – домовляння – діставання – блати й знайомства – черги – за елементарними речами, нормальним одягом (про техніку взагалі мовчу) майже не залишили в нашій дитячій пам’яті відбитків.

А як хотілося всього кольорового – усіх цих газованих напоїв з радіоактивними відтінками, жуйок, що гидко розлізалися в роті, шоколаду в закордонних етикетках, екзотичних фруктів, які ще треба було навчитися їсти!

Щойно ми підросли, в країні почалися маніпуляції з демократією, а потім і сповзання в бік авторитаризму. Коли ми закінчували школу, Кучма контролював усі гілки влади, а викормлені ним олігархи розграбували стратегічні галузі. Вишенькою на торті нам приготували Януковича – і в свою першу революцію ми радісно прогулювали уроки чи пари, викрикуючи «Банду – геть!».

Після Помаранчевої революції настали кілька років стабільності й зростання – і тепер чимало з нас погоджуються з тезою, що рр. 2005-2008 (до початку світової кризи) були найкращими з фінансової точки зору. Чвари в демократичному таборі та наслідки економічної катастрофи знову привели до влади Януковича, і в 2010 ми вперше задумалися про еміграцію.

Роки правління Януковича були «чорним» періодом – передусім через зневіру в майбутнє, громадянську депресію. На щастя, почалася Революція Гідності, але після неї Росія постановила нас знищити – військово й економічно.

Знову ми живемо в час інфляції, турбуленції, військової небезпеки, нестабільності. Чесно кажучи, складається враження, що ми вже звикли до цього стану, адже весь час жили в складних умовах – з кризи в кризу. Ми в кризах – як риби у воді. Цікаво, чи могли б ми нормально існувати, функціонувати в тихі й нудні часи добробуту і стабільності?

Покоління кризи не є кризовим поколінням. Але може ним стати, якщо криза перетвориться на перманентну.

Андрій Любка

Український письменник