Скажімо, тут можна ще побачити валило – нехитромудрий прапрадідівський пральний агрегат, розташований безпосередньо на сріблястому гірському руслі. Або запримітити гуні – традиційний одяг минувшини, який служить етнічною позначкою верховинців. Причому подібне вбрання, на диво екологічне, зберігається не в скринях, а ним ще продовжує біліти село, горяни гордяться в натурі культурою з віковими витоками. Так і треба належно сказати: хто-хто, а річанці вірні духу предків, не зраджують їхньому таємничому побуту. До джерел давнини свято – серцем і душею тулиться і місцева жителька Марія Шаляка. Вона справжня народна рукодільниця. До майстрині в підполонинську глибинку недільного дня бентежно поманила підказка тутешнього подружжя Василя та Христини Гичків. Чув, як кажуть, а не бачив…

 

Завітати до неї в гості – це, повірте, безмежна насолода. Що околиця, де на краю берега, мов присіла самотньо на перепочинок її чепурна хатина, до безтями знаджує очі чарівним видноколом, а що сама затишна оселя, яку по праву можна йменувати світлицею, блаженно лестить зір, як лиш переступиш поріг. Миттю заворожує інтер’єр житла, весь заквітчаний рушниками, на яких яскраво сяють-переливаються веселкові барви. Аж дух захоплює, коли достеменно переконуєшся, що існує на світі вміння й прості шматки полотна реально перетворювати на істинні витвори мистецтва. Воднораз пересвідчуюся – це не лише достаток родини Шаляків, але і їхній дійсний скарб. Важко було відірвати погляд від спокусливого дива, щоб поговорити з жінкою із "золотими” руками.

 

Хоч і веселої вдачі Марія Юріївна, але скромна за характером. Не потішила особливими секретами мережаного шитва. Зате щиро зізналася: "Для душі вишиваю”. Воно то й справді так, бо звідки б тоді так легко і прозоро по поверхні тканин пливло соковите багатство орнаментальних сюжетів, серед яких, виконуючи їх здебільшого гладдю і хрестиком (хоч досконало знається і з іншими технологіями), переважають вишукані оздоблення рослинних мотивів з різноманітністю і талановитою незвичайністю кольорових сполук. Загадка згодом в певній мірі відкривається – господині не те, що до вподоби, а просто кохається у квітах, неодноразово поштою їх замовляє. Як, не шкодуючи кошти, котрі нелегко даються їй та сім’ї, і дорогі журнали передплачує заради свого уподобання. Володіючи своїм світосприйняттям, вона довершено вміло вишиває шлюбні рушники з лебедями, весільними колечками, файними зиченнями молодожонам щастя і любові. То, сердечно каже, для онуків, з-поміж шістьох яких чотири дівчата. І пасхальні – на славу. Щоправда, одразу повідомляє, що святі образи ніколи не вишивала. Боже є Божим, пояснює, тому й не бажає підзіпсувати святість якимось невдалим штришком. Незважаючи на те, що справу ніколи не робить поспіхом, коли може проскочити недбалість. За зиму, як правило, вишиває всього чотири рушники. Це при тому, що як за смеркання засяде з полотном, то за прискіпливості мучить очі аж до світання. Сусіди звикли, що з її вікна тижнями не гасне світло ночами. Для цієї жінки не існує поняття малих і великих світлових днів. Займається улюбленим ділом не тільки за холодної пори, але й теплої, коли скотарить. На обійсті з синами тримають дві корови, кози. При сонячній погоді обходиться без окулярів, а за темряви у пригоді стає і лупа.

 

В’яже, пряде, тче на кроснах. Доріжки на підлогу теж на чудо виходять у Марусі Облясчанки – така в неї ласкава сільська кличка серед земляків, бо родом з однойменного присілка. Кілька з них подарувала місцевій церкві. Між іншим, свої вироби нікому ніколи не продавала. А покупців було стільки, що хоч відбавляй. Всі вишиті речі береже для себе і сім’ї – синів та дочок має аж дев’ятеро. Надіється навіть на Василя, який пішов на заробітки в Москву і безвісти пропав вже ледь не півтора десятка років. Остання надія матері – популярна телепередача "Жди мене”. А так напрочуд працелюбна 67-річна Марія Юріївна поповнити фінансовий стан прагне іншим способом. Під боком полонини з ягідними плантаціями, куди й карабкається з торбою і відром спільно з іншими. Цьогоріч сім разів мандрувала в гори по чорниці, хоча діти вперто заперечували, нагадуючи їй про травмовану ногу та ще постійно переслідуючий здоров’я артеріальний тиск. Та де там – треба будь-що підсобити і сину Анатолію у будівництві власного дому. З молодих літ дотепер крутиться на господарстві, наче дзиґа.

 

Тринадцять років тому стала вдовою. Чоловік Федір – царство йому Небесне – був також дуже роботящим. З ним в один час навіть разом кілька літ підряд чабанували на просторих степах у Ростовській області. Нелегкий то був вівчарський кочівницький труд. Як передчасно, на 61 році, не стало глави сім’ї, особливо забанувала за ним Марія Юріївна. Не знаходила собі місця від горя і жури з дітьми. Щоб прогнати сум, взялася активно, з подвійною, якщо не потрійною, енергією до домашнього художнього ремесла, яке в дитинстві успадкувала від матері в Облясці. В ті часи вишивання було масово поширене в селянському середовищі, не те, що тепер. Отож, вдвічі приємно за річанку, яка своїм прикладом любові до цього мистецтва не дає померти народній творчості.

 

Присутня за нашої зустрічі в хаті-писанці Шаляків досвідчений педагог місцевої школи Христина Гичка, як і її чоловік Василь та його брат Юрій, який приїхав з Москви, де проживає, і виявилися моїми провідниками, а можна сказати й екскурсоводами, бо, здавалося, що я потрапив у музей вишивки, розповідали про долю односельчанки і заслужено восхваляли за її Божий дар, компенсуючи мовчазну натуру майстрині. Христина Василівна була вдячна і за те, що витвори Марії Юріївни виставляються у навчальному закладі і підростаюче покоління зближується з естетичними цінностями свого народу.

 

Звичайно, не можна було обминути увагою за нашого незабутнього побачення з рукодільницею і декоративні тканини, вишиті подушки… Як і жіночу сорочку, в якій радо по-людському зустріла нас Марія Шаляка. Узори на рукавах зрозумів по-своєму, насамперед, що мають магічне значення, пов’язане саме з вшануванням вправних рук жінки, яка вишиває, хвалою її невтомної праці.