Фінансист Станіслав Аржевітін перетворив закарпатське село Колочава на туристичний центр.

Населення села Колочава у Межигірському районі Закарпаття – лише вісім тисяч осіб, пише Діана Єременко у №15 журналу Корреспондент від 22 квітня 2016 року.

Але гостей за останній рік там побувало уп'ятеро більше. У Колочаві варто провести не менше тижня, запевняють місцеві. Адже потрібно не тільки відвідати всі десять музеїв і сфотографуватися біля 20 пам'ятників. Ще треба скупатися в чанах з теплою мінеральною водою, зварити сир вурду з овечого молока, покуштувати фірмову колочавську риплянку (страва з картоплі і кукурудзяного борошна).

А ще – відвідати форелеве господарство, лікувальну пасіку і птахопарк, господар якого Василь Макар на прізвисько Швеган тримає понад 45 видів папуг, у тому числі і власної селекції. Ну і, звичайно, викроїти час на похід в гори і спілкування з природою, адже Колочава розташована в межах національного парку Синевир.

Поки політики тільки говорять про децентралізацію і розвиток місцевих громад, село в мальовничій Тереблянській долині вже років десять «живе по-новому», перетворившись на важливий туристичний центр регіону.

«На туристичній карті Закарпаття ми далеко не останні», – пишається колочавець Юрій Радівілов, екскурсовод і менеджер філії турфірми Ажіо-тур.

Він упевнений, що подібного успіху могли б домогтися багато міст і сіл – важливо лише виконати одну умову.

«Кожне місто, кожне село і навіть хутір мають свою історію, – каже Радівілов. – Потрібно просто, щоб знайшлася людина, яка зайнялася б популяризацією».

Такою людиною для Колочави став уродженець цього села Станіслав Аржевітін, екс-співвласник банку Ажіо, фінансист з 30-річним стажем, народний депутат V та VI скликань.

Все почалося зі школи. «У нас був незвичайний випуск – 5 класів, 150 осіб, – згадує Аржевітін. – Відразу після закінчення школи ми взялися за суспільно корисні справи в рідному селі: фарбували пам'ятники, прибирали сміття, облаштовували мінеральне джерело Боркут».

Коли з'явилися фінансові можливості, банкір зрозумів, що треба виходити на новий рівень. Так з'явилася мета відкрити в селі десять музеїв і видати про нього десять книг. На цей момент видано три книги: Шугаї, Релігія і Карпатська Україна. А план по музеях вже виконано.

Паровози, повстанці, піонери

Улюблений музей у самих колочавців – скансен Старе село, який відтворює побут верховинського поселення в старовину. Побувавши в ньому, можна відвідати житло ткача, бондаря, чабана, єврейську корчму, сільську парильню, жандармерію і старовинну дерев'яну церкву Зіслання Святого Духа. А недавно до старовинних хат додалася радянська, яка показує побут села в 50-80-ті роки.

Тут таки розташований і музей Колочавська вузькоколійка – мала залізниця була часом єдиним надійним засобом пересування в горах. Ось чому один з експонатів музею – швидка допомога на рейках. Сьогодні по вузькоколійці можна покататися на механізованій дрезині. І проїжджаючи повз річку Колочавку побачити, як працювали в старовину бокораші – так називали в Карпатах тих, хто сплавляв ліс. Цій небезпечній професії присвячений свій музей і пам'ятник.

Окремого музею удостоєний чеський письменник Іван Ольбрахт, який увічнив Колочаву в своїх творах. До речі, завдяки йому в село і почали їздити чеські туристи. Приваблює чехів і музей Чеська школа, та й у Радянській школі побувати цікаво.

Не оминають тут і військову історію. Національно-визвольний рух Закарпаття представлено в музеї Бункер Штаєра, Друга світова – в музеї Лінія Арпада, так називалося оборонне укріплення угорської армії. Про війну в Афганістані нагадує меморіал Воїнам-інтернаціоналістам.

Ідеї ​​Аржевітіна розділили його однокласники та друзі. Уродженець Колочави львівський скульптор Петро Штаєр, далекий родич того самого Штаєра, на честь якого названий музей, перетворив Колочаву на село пам'ятників.

«Поки я живий, я хочу для свого села щось зробити», – пояснює Штаєр, чому всі свої роботи створив для села безкоштовно.

Його роботи присвячені не тільки відомим особистостям, таким як Тарас Шевченко, Микола Шугай або Ісус Христос, а й збірним образам – Чабану, Заробітчанам, Вчительці. Є і зовсім незвичайні.

Скульптура Перло Дорогоцінне присвячена рукопису колочавця Івана Лугоша, який переклав Євангеліє з церковнослов'янської на місцевий діалект. А композицієюШабатні гуси Штаєр увічнив птахів, яких колись у Колочаві було так багато, що вони й кроку не давали ступити місцевій дітворі. Шабатні вони тому, що їх місцеві євреї готували на шабат, – гусак забивався напередодні спеціальним ножем за всіма законами кашруту. Екскурсоводи докладно описують туристам цей ритуал.

Повідають вони і про походження назви села. За легендою, береги річки, що тече поруч із селом, були дуже болотистими. Взуття місцевих жителів під час ходіння видавало звуки «чавк-чавк», і коли їх запитували, де вони живуть, відповідали: «Коло Чавки».

До речі, екскурсії тут проводять не прості, а влаштовують цілі театралізовані вистави. У корчмі горілки вам наллє єврей-корчмар, а по місцях своєї бойової слави проведе «Микола Шугай», в радянській школі зустрінуть хлопці в піонерських краватках і пілотках.

Цікаво, що колочавці одними з перших в незалежній Україні свій пам'ятник Леніну не знесли, а відправили в музей.

«Це історія, потрібно показувати її такою, яка вона є. Кожна епоха має свої плюси і мінуси. Нам потрібно просто вибирати плюси і рухатися далі», – каже Радівілов.

Зрозуміти і примиритися

Складні віхи історії села відображає також недавно відкритий пам'ятник Нелегальний перехід через кордон. Назва малює в голові якихось контрабандистів, але мова йде про масову еміграцію місцевих жителів в СРСР.

«Друга світова війна для українців почалася в березні 1939 року, коли угорські війська окупували Карпатську Україну», – розповідає Аржевітін. Збройне зіткнення 16 березня армії Угорщини та Січових стрільців Карпатської України – це «Закарпатські Крути». За ним пішла окупація території Закарпаття угорськими військами, які придушили діяльність Карпатської України.

«Перед молодими людьми постало питання куди йти. В угорську армію стріляти братів-українців, адже Угорщина воювала на боці Німеччини, або в Радянський Союз? – продовжує Аржевітін. – І близько 20 тис. вибрали друге. Але в СРСР їх чекали табори ГУЛАГу за «нелегальний перехід кордону». Третина загинула в ув'язненні, третина – на фронтах у складі Радянської армії, а решту все життя «маринували» кадебісти, щоб вони не розповіли правди».

«У сталінські табори потрапили понад сто колочавців», – додає Радівілов. Імена 81 вдалося відновити, вони зараз висічені на стелі.

У селі шанують жертв усіх періодів історії - євреїв, замучених у нацистських концтаборах, тих, хто загинув у ГУЛАГу. Є пам'ятники загиблим і в Першій світовій війні, і в Афганістані, і в мирний час

У селі шанують жертв усіх періодів історії. На єврейському кладовищі встановили три стели з іменами євреїв, замучених у нацистських концтаборах, і одну – з іменами тих, хто загинув у ГУЛАГу. Є пам'ятники загиблим і в Першій світовій війні, і в Афганістані, і в мирний час.

Але, незважаючи на трагічні сторінки історії, сьогодні колочавці можуть дати всій країні урок примирення. Саме так називається тепер оновлений обеліск на честь загиблих у Другій світовій. Пам'ятник примирення зберігає імена воїнів всіх протиборчих сторін.

«Україна у 2015 році вперше відзначала День пам'яті і примирення, а ми більше десяти років тому зробили це! – повідомляє Аржевітін. – Біля цього пам'ятника стояли ще живі ветерани – мадярські, радянські, чеські, УПА. Обнімалися і просили вибачення один в одного. Нарешті держава дійшла до того, що ми в глухому гірському селі зробили десять років тому. Знаєте, нам, як кажуть на Закарпатті, було «насторо» – гордо».

Пишаються колочавці і єдиним в Україні пам'ятником заробітчанам.

«Це була ідея Станіслава Михайловича, – пояснює Радівілов. – Заробляючи гроші в іншій країні, заробітчани привозять їх в Україну і є рушійною силою економіки своєї країни. Але потрібно створювати умови, щоб ці гроші не тримали в шкарпетках і трилітрових банках, а клали на депозити під вигідні відсотки. Ними можна потім кредитувати малий і середній бізнес».

Заробітчанство – хвора тема для Колочави. Практично половина жителів регулярно їздить на заробітки за кордон.

«Кожна сім'я скуштувала заробітчанського хліба, – каже Радівілов. – Нерідко вони повертаються додому в трунах. А це переважно молоді хлопці та чоловіки».

За останні 50 років 100 жителів села загинули в чужому краю. Стільки життів не забрала в Колочаві жодна війна. Ця трагедія повторюється з року в рік», - сумно констатує Радівілов.

Земля-годувальниця

Однак останніми роками у колочавців з'явилася надія заробляти на хліб удома. Сьогодні в туристичній індустрії задіяно близько 300 селян, підрахував Аржевітін. З'являються малі підприємці, створюються нові робочі місця.

У Колочаві діють 30 зелених садиб. Одна з них – Колочавки, яку три роки тому відкрила уродженка села Марія Шетеля. І хоча зараз туризмом тут можна заробляти максимум шість місяців у році, Шетеля мріє, що з розвитком зимового відпочинку в їхньому регіоні гостей стане більше.

Іноземці з обережністю їдуть в Україну через війну, нарікає Шетеля. Але зате українці, для яких поїздки за кордон стали занадто дорогими, тепер надають перевагу вітчизняному відпочинку.

«Раніше багато людей приїжджало з Луганської та Донецької областей. Це були наші улюблені туристи, – розповідає господиня садиби. – Вони відкривали для себе Карпати, цей колорит, для них усе було в дивину».

За минулий рік через Колочаву пройшло 35-40 тис. туристів, каже Аржевітін. При цьому про маленьке село вже знають не тільки в Європі, а й у світі – сюди приїжджали гості з Африки, Китаю, Японії. І село готове до більшого: за оцінками Аржевітіна, його «виробничі потужності» завантажені відсотків на 30.

Однак гроші, які заробляють музеї від продажу квитків, ледь покривають витрати на утримання персоналу. «Я, як і раніше, головний фінансист проекту», – повідомляє Аржевітін.

За словами Шетелі, і самі жителі Колочави сильно змінилися за останній час: «Прогрес був дуже помітний. Люди почали цікавитися своєю історією, пишатися своїм селом і цінувати його. Тепер їм є що показати гостям і куди їх повести».

Аржевітін вірить, що приклад Колочави надихне інші села.

«У кожному селі має бути етнографічний музей, тому що в кожній сільській хаті є експонат, який завтра помре, якщо його не зберегти. Я б хотів, щоб в Україні була асоціація таких сіл. Ми здивуємо українців тим, що маленьке село може так представити свою культуру»