«Не знаю, коли повернуся. Їдемо на Ликіцари і Липовець. Може вночі, а може завтра», -- казав батько, збираючись у відрядження «в район». На початку 80-х він працював на Перечинщині у райвиконкомі.

Дивлячись на те, як похмуро шофер татового службового Уазика дядя Ваня Кузьма копкав колеса «найнадійнішого радянського джипа», я уявляв собі, що Ликіцари і Липовець – це якісь казкові села, заховані за лісами і долами. Ніколи там не бував, але батькові вірив на слово. І вірив дядя Вані, який зазвичай фіглював, сипав жартами і пропонував мені «під задницю домкрат», бо я не з першого разу міг залізти у високого «Бобика», але їдучи на Ликіцари, жарти відкладав убік і лише бурчав на тему, що «доведеться перебирати знову задній міст» і «нащо без тягача туди суватися і бити машину».

Не знаю, як там щодо можливості доїхати до села Ликіцари, що на Перечинщині, уазиком, але «Уралом» – точно можна. Щоправда, добряче побивши собі «п’яту точку» і переживши хитавицю, сморід солярки і оглушливе ревіння мотора. У цьому могли нещодавно переконатися півтора десятки журналістів, яким вирішили продемонструвати туристичні принади Перечинщини відомий ресторатор, завсідник кулінарних фестивалів і власник ресторану «Підкова» Михайло Барник та голова Перечинської райради Анатолій Перцев.

Справді віддалене село. Справді високогірне. Настільки, що їдучи туди, крутиш у голові думку: це ж нащо люди так далеко від цивілізації селилися?! І питання б, може, лишилося відкритим, якби краєзнавець Олександр Богданов не пояснив: Ликіцари – село опришків. Саме тут, а ще – у сусідніх Вільшинках вони ховалися від влади, панів, жандармів. Поруч із ними селилися «цивільні» люди, намагаючись уникнути податків, тиску держави тощо. Та що там казати – хіба не виникало у кожного із нас бажання так само заховатися, відчути себе на безлюдному острові, оточити себе однодумцями, мирними людьми і прекрасною природою.

Вочевидь, ця думка приходила в голову багатьом. Недарма вартість напівпокинутих будинків земельних ділянок за десять років зросла тут від 500 доларів за обійстя до 20-30 тисяч (!). Кияни і заможні закарпатці купили тут кілька садиб і раптом селяни перестали продавати землю. Так і живуть тут – нові поселенці, поруч з кількома десятками тих, хто вже ніколи не покине рідне село.

Однією із таких є 85-річна Анна Качур. Вона має хату просто біля джерела «Кадуб» - каплички зі святою водою, яка має надзвичайний смак та лікувальні властивості. Бабця Анна – ключниця місцевої церкви. Єдиного дерев’яного храму у Перечинському районі. Збудована, згідно охоронного знаку, у 1748 році, насправді є старішою на ціле століття. А у вказаному на таблиці 1748-му пережила генеральну реконструкцію, позбулася однієї з веж і набула того стану, у якому бачимо її сьогодні. Недавно, завдяки меценату, перекрили церкву гонтом. Зсередини – обшита фанерою, а не гіпсокартоном як часто-густо роблять у інших історичних храмах, нищачи їх. Вірників у селі небагато, але убранство храму пишне, по-сільському наївне і якесь щире.

Поруч із церквою, у її дворику сільський голова Туричківської сільради, до якої входять і Ликіцари, Владислав Плавайко розповідає про те, що нині у селі мешкає усього 30 чоловік. Промовистості цій цифрі додає згадка про те, що ще у 60-70-ті роки у цьому віддаленому гірському селі налічувалося 250-300 жителів, у початковій школі займалося 40 учнів. А вже у 90-ті роки – тут лишилося 50 селян. Нинішні жителі Ликіцар – це переважно літні люди, діти яких вирвалися у місто і навідують своїх стареньких батьків. А ті – не бажають покидати рідне село, зелені гори, джерело «Кадуб» і свою 300-річну церковцю.

Минулоріч, у 2011-му тут народилося двійко дітей. Уперше за останні 10 років. Закарпатське село старіє. Його затягують гори, заплітають зеленню ліси, а згори споглядає у долину полонина Руна, що споконвіку годує цей край яфинами, обдуває вітрами, напуває джерельцями потічок і сивіє разом зі своїми селами: Туричками, Лумшорами, Вільшинками, Липовцем і Ликіцарами.