Заробітчанам закупитися, колядникам обійти кілька сотень дворів, господиням здивувати всіх.

Останніми роками традиція колядування відроджується по всій країні, але все-таки повніше збереглася вона у тих регіонах, переважно, західних, де не переривалася.

Тому їдучи на Західну Україну, зокрема, Закарпаття, туристи прагнуть побачити, як насправді колядують – у сім’ях, по селах. Тож і ми напередодні Різдва детально розпитали про це закарпатців – і дізналися багато цікавого.

От, наприклад, чому 6 січня в типовому закарпатському селі на вулиці не зустрінеш жодної жінки, хто й навіщо носить яйця на Святвечір, скільки грошей треба приготувати кожному господареві для колядників та скільки, зрештою, заробляють на Коляди діти й на що витрачають, пише Укрінформ.

ПЕРЕД СВЯТКАМИ НА КОРДОНІ ЧЕРГИ: ЗАРОБІТЧАНИ СПІШАТЬ ДО РІДНИХ

Святки на Закарпатті, як і загалом на заході України, досі велика оказія. Готуються до неї заздалегідь. Мається на увазі не власне розучування колядок та збирання у колядницькі гурти (хоча це теж), а те, що Святки добрі газди мусять зустріти як годиться. Тобто, у хаті й господі має бути порядок, а стіл ломитися від найкращих наїдків та напитків.

От особисто знаю багатьох, хто влітку чи восени найкращі гриби лишає на святвечірню грибову поливку (на Закарпатті замість борщу із вушками, як-от на Галичині, до столу подають грибову юшку). Якось один грибник зізнався, що вони цю юшку варять із грибів, які місцеві називають тут “королиці” (правильня назва – мухомор цезаря), – гриби рідкісні, набагато дорожчі за білі, й рідко хто їх знаходить. Поливка, за словами грибаря, виходить жовта-жовта, наче куркуми насипали, дуже ароматна й смачна.

Різдво – також привід для місцевих газдів похвалитися та самим добре розпробувати цьогорічне домашнє вино. Воно якраз добре визріває на цей час. Ну, і як же без свіжини – до Різдва обов’язково ріжуть свиню, й частують домашнім ковбасами гостей. А ще на Закарпатті, як і всюди по країні, вважають, що на Різдво, особливо на Святвечір, уся родина має зійтися за один столом. Старі люди кажуть, що хто на Святвечір додому не втрапить, так весь рік і тинятиметься світами. Для закарпатців, які по життю цими світами тиняються – заробіткують, це правило надто актуальне, тому насправді усі кордони перед святами забиті: люди стоять у кілометрових чергах, повертаються додому, до рідних.

Ну, й ще один важливий момент – до Коляд газдині мають назбирати чимало дрібних грошей. Тому ще за місяць-півтора починають відкладати 2, 5, 10 та 20-ти гривневі купюри в окрему скриньку. За тиждень до Різдва в магазинах та на ринках нема дрібноти: решту часто дають цукерками та сірниками, а ті, хто не встиг назбирати грошей на Коляди, найчастіше в останні дні звертаються по допомогу до водіїв маршруток. Загалом у сім’ї на роздачу колядникам припасають чималеньку суму. Дітям, що ходять від хати до хати, дають по 2-5 гривень, сусідським та родичам – по 10 чи 20 грн, ну а хрещеникам та близьким родичам (племінникам, онукам) – по 50, 100 та 200 грн, залежно від можливостей господаря. Іноді для колядників додатково купують мандаринки, шоколадні цукерки та льодяники – й дають за колядку разом із грішми. За приблизними підрахунками, Коляди обходяться закарпатським газдам мінімум у тисячу гривень, які треба роздати дітям.

“ПРИНІС’ІМ ВАМ ЯЙЦЯ”

Але це все приготування. А власне, що Святки почалися, відчувається 6 січня зранку. Із 7-ї ранку, тільки-но розвидниться, вулицями ходять вінчовальники, як тут кажуть (від слова “вінчовати”, тобто, віншувати, бажати) – це малі хлопчаки, від 4-5-ти років до, максимум, 10-ти, старшим вінчовати вже не доручають. Завдання у них таке: першими в цей день зайти у двір до господаря – й повінчовати, тобто, побажати на прийдешній рік здоров’я усій сім’ї газди, а разом із усіма членами його родини – й усій його худобі. Мають для вінчовання кілька обов’язкових до казання фраз. Перше, що кажуть, зайшовши до господи, – “Дай Боже добрий святий вечір!” А тоді: “Приніс’ім вам яйця”. Потім, власне, починають бажати, причому, наперед худобі – “оби вам ся несли курочки, качечки, гусочки, оби вам корови мукали, кози мекали, свині хрюкали, зайці ся плодили”. Цікаво, що побажання здоров’я членам родини господині, бо вінчують саме газдині, власне, так роблять на Мукачівщині, йдуть уже після добрих слів до худоби – “оби сь те й ви були здорові зі своєю сім’єю, сі святки святковати, а на другий рік ліпших, веселіших, дочекати”.

За ці слова хлопчакам дають добрі гроші, в порівнянні із колядниками вінчовальникам дають більше. За інформацією опитаних нами газдів, цього року даватимуть 20 гривень. Примітно, що вінчовальники ходять дуже рано – закінчують свої візити о 8 – 8.30. Це робиться тому, що вважається: на Святвечір до господи першим має зайти чоловік. Жінки, як правило, весь день не виходять із двору – на тих, хто забувся й таки пішов до когось “по сіль”, зло дивляться й приймають у себе нерадо. Деякі газдині пояснюють цим і фразу вінчовальників “приніс’ім вам яйця”. Інші кажуть, що мова таки про пташині яйця, бо перед Різдвом кури якраз погано несуться, а піст закінчився – яйця до страви треба, та й за місяць-два уже починають збирати яйця під квочку. Тому треба, аби кури неслися – тому, власне, ця фраза і є побажанням, аби неслися.

Хай там як, але у нашій сім’ї ця фраза стала сакраментальною. Вінчовати ходять тільки до ближніх сусідів та до родичів, до нас завжди приходив тітчин син. Жили вони у місті на Львівщині, а колядувати завжди приїжджали на Закарпаття. От брат якось ішов рано-вранці до нас, а звечора дитині сказали: підеш рано до тітки вінчовати, понесеш їй яйця. Тому дитина встала, узяла в коморі два яйця в кульок, і пішла. Прийшов, вінчує: “Дай Боже добрий святий вечір! Приніс’ім вам яйця”, – і при цьому дає мамі кульок із жовтою масою, пояснюючи: “Але доки доніс, то одно розбив”, – і з тим урочисто вручив мамі кульок з одним цілим та одним битим яйцем.

ХТО НЕ ПУСТИТЬ ДО ГОСПОДИ – ЗНІМЕМО ВОРОТА

Наступні, хто приходить до господи на Коляди, – це бетлегеми. На Закарпатті саме так – бетлегем – називають вертеп (від слова Віфлиєм). Вони починають колядувати після Святвечірньої служби, а ходять селом протягом 2-3 днів – доки не обійдуть усі хати. Ну, а починають саме від церкви. В дозволений час у службі виходять до громади й колядують у храмі, а тоді йдуть селом, вулицями, за раніше наміченим планом.

Готуються бетлегеми до свого бенефісу заздалегідь. Найперше, готують інвентар – звізду, церкву, хрести із дзвіночками та балту (сокиру) – нею б’ють по ногах господарів, у яких колядують. Б’ють, звісно, жартома, для того, аби здоровилося. Як розповіли нам хлопці-бетлегеми на Мукачівщині, свій виступ вони прораховують до дрібниць – дотримуючись сценарію, розраховують, як оптимально його скоротити, бо ж зайти хочеться у кожну хату.

    – Отож і виходить, що маємо на кожного в середньому 5-7 хвилин, – розповідає “звіздар” Олег Скриленко. – У господарів, що радо приймають, можемо ще пожартувати, більше колядок проспівати.

Буває, що когось нема вдома: то бетлегеми можуть зайти в цю хату наступного дня. Отак за два дні обходять понад півтисячі дворів. Зароблені гроші ділять між собою, чверть дають на церкву. За словами хлопців, за їхню коляду господарі дають найчастіше по 50 гривень.

    – Але по-різному буває, хто може – дає більше, та це не від добробуту залежить, а від натури: десь бабка за нами біжить із 100-гривневою купюрою, а десь у господаря, в якого хата з євроремонтом, заледве 50-тку від душі відривають, – кажуть хлопці-бетлегеми.

Ну, а якщо хтось не пускає до господи (у селі це сором, але є певні категорії людей, які не соромляться), то колядники можуть за це зняти ворота – як велить традиція. Та загалом 7 січня на Закарпатті газди рідко ходять в гості, усі сидять вдома за столами, самі колядують і чекають колядників.

Крім бетлегемів, у деяких селах ходять також колядувати “на церкву”. Це, як правило, чоловіки із церковної громади – “двадцятки”, вони діляться так, щоб по троє-четверо вийшло на певну вулицю, і йдуть від хати до хати з колядками. Як правило, “церковні” колядники діляться так, аби не йти по своїй вулиці – щоб не погоститися. Одне – що в кожній хаті пригощають, а відмовиш своїм – наробиш суєти, як кажуть на Закарпатті: газдиня образиться, що не покуштував її страв, газда – що вина не спробував. Ну, а друге – якщо в кожній хаті пригощатися, до кінця вулиці можна й не дійти, на це теж зважають. Співають церковні колядники, як правило, різдвяний тропар “Рождество Твоє”, а за ним – або “Нову радість” або “Дивную новину”. Іноді підіграють, хто на чому уміє – баяні, гітарі. На церкву на Коляди теж дають гроші – як правило, по 50-100 грн у кожній сім’ї.

КОЛЯДУВАТИ НЕ ПЕРЕСТАВАЛИ НАВІТЬ ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ

Ну й звісно, 7 січня – улюблений день з усього циклу зимових Святок для дітлахів. Вони збираються гуртами, як правило, по троє-пятеро (є між дітлахами розуміння, що коли великий гурт – менше дадуть за колядку), і йдуть від хати до хати з різдвяними піснями. Заходячи до двору, голосно гукають: “Пане газдо, даєте веселити?” Господарі виходять з хати на ці слова, кажуть: “Веселіть, веселіть!” – упізнають, хто прийшов, рахують, скільки дітлахів, слухають, а тоді йдуть до хати за грішми й нагороджують кожного за коляду. Найчастіше діти виконують найпопулярніший хіт з-поміж закарпатських колядок – “Коли звізда ясна”. Також часто співають “У Вифлеємі новина”, “Ой, у полі-полі”, “Пасли овци пастирі” тощо. Але яка б не була колядка, після неї обов’язково діти вінчують господарям. Ці традиційні чотирирядки на Закарпатті знає кожна, навіть найменша, дитина:

    “Вінчуєме, пане газдо, Сі всі Святки сятковати, В милости, радости, Ліпших, веселіших, дочекати!”

Колядують діти знадвору, на ганку або гарадичах (сходах), якщо сильно змерзли, просяться погрітися, але переважно, – тільки у родичів. Там можуть теплого випити чаю та перекусити, й іти далі. На вулицях перемовляються – де скільки дають. Після Святок у школі хваляться, хто скільки наколядував. Хтось гроші батькам віддає, хтось витрачає на свій смак. А заробляють діти щонайменше 400-500 грн. Зустрічають їх господарі радо – вважається, чим більше буде колядників у дворі, тим краще в новому році поведеться.

Ходять діти до сутінків. Опісля настає черга молоді – хлопці збираються гуртами, ідуть до дівчат, ходять колядувати куми до кумів, сусіди до сусідів. І так до середини ночі.

Старі люди кажуть, що на Закарпатті традиція колядування ніколи не переривалася.

    – Як діти ходили 70 років тому, так і тепер ходять, і пісні ті ж співають, як правило, – каже Марія Герц із Мукачівщини. – І за радянських часів ходили, хоча це було офіційно заборонено. Тоді ходили до родичів, сусідів, але не було жодного року, коли б колядки не співали. За радянських часів не колядували тільки діти інтелігентів (учителів, медиків), їм забороняли батьки – бо була загроза лишитися без роботи.

Треба сказати, що останнім часом справжню економічну вигоду в цій народній традиції побачили роми. Вони ділять маршрути, доїжджають до села рейсовим автобусом і також ходять вулицями. Щоправда, не діти, а дорослі. Ходять гуртами, знаючи, що колядників не можна виганяти, й теж не минають жодної хати. То ж у селах, що поблизу ромських поселень, закарпатським газдам треба заготовляти вдвічі більше грошей на колядників. Сказано ж: виганяти тих, хто добру вість приніс – не прийнято.