Мало яку історичну постать на Закарпатті вшановують із таким розмахом і масовістю, як Ференца Ракоці. Цей трансильванський князь, що на початку ХVIII століття очолив повстання проти Габсбурґів, має свої вулиці (зокрема – в центрі Ужгорода), має пам’ятники (великий – біля Чинадіївського замку, маленький – у Мукачеві), меморіальні дошки й навіть цілий інститут (у Берегові). Либонь, навіть Августин Волошин, президент Карпатської України, не може позмагатися з Ракоці в кількості пошанувань.

В Європі Ференц Ракоці має дуже добру репутацію – свого часу він був символом боротьби проти абсолютизму, ним захоплювалися поети й художники, в його боротьбі проти віденського двору бачили протодемократичний рух, адже позірно цей магнат став на бік знедолених і безземельних селян. Війна проти австрійських монархів тривала довгих вісім років (1703-1711), в історію Угорщини ввійшла під назвою національно-визвольної. Безперечно, Ференц ІІ Ракоці був постаттю непересічною, видатною, але, на думку автора цих рядків, ставитися до нього все ж варто без зайвого пафосу.

Адже образ Ракоці – це передусім міф, красива легенда (як це, зрештою, часто й трапляється в історії). Цей борець за права знедолених у віці 18 років успадкував 700 тисяч гектарів (!) землі; ясна річ, з позиції одного з найбільших латифундистів Європи боротися за права безземельних селян було легше. Коли біля Токаю почалося антиавстрійське повстання, бунтівники просили Ференца Ракоці стати їх лідером, але він натомість утік до Відня. Лише за кілька років, коли життя самого Ракоці опинилося під загрозою у зв’язку зі спробою міжнародної змови проти Габсбурґів, він перейшов у відкриту опозицію й за допомогою Міклоша Берчені (ось хто був справжній герой і талановитий організатор!) почав збирати армію. Вся визвольна війна Ракоці – це історія приголомшливих воєнних поразок, Ференц ІІ примудрявся програвати битви, в яких його армія чисельно переважала супротивників і мала вигідніші позиції. Але слід зазначити, що Ракоці й сам визнавав відсутність у нього військового хисту – писав про це в листах ще під час війни, а потім і в спогадах на вигнанні.+

Зрештою, оцінювати й любити чи не любити Ференца Ракоці мають угорці, їм і вирішувати – герой він чи невдаха. Я ж натомість хотів би звернути увагу на інше: пишне вшанування Ференца ІІ Ракоці на Закарпатті є, як мінімум, недоречним.

Безумовно, Ракоці був тісно пов’язаний з нашим регіоном, але в підсумку слід визнати, що він був шкідником. По-перше, він провадив угорську (!) визвольну війну, і своїм русинам-українцям, що масово поповнили ряди його армії (куруци), хоч і дякував, але жодних добрих справ для них не зробив. Більше того, після угорської визвольної війни під проводом Ракоці Закарпаття стало руїною – спалене, знищене, вилюднене (лиха в ті роки наробила ще й епідемія холери). Словом, нічого дивного, коли Ференца Ракоці славлять угорці, але закарпатцям у стосунку до цієї історичної постаті треба бути значно більш критичними, бачити цього діяча, який приніс у регіон страшну біду, не лише через призму привабливої легенди.

Андрій Любка