Автентичні народні весілля користуються популярністю на Закарпатті, хоча їм і доводиться "боротися" з новітніми традиціями.

Яке воно - закарпатське весілля? Зараз воно, скоріш, схоже на будь-яку подібну "святково-обрядову церемонію" в регіонах України. А ось у минулому воно було дійсно унікальним, дійсно з ланцюгом забобонів і ритуалів.

Взяти хоча б "голоси у попа" - традицію за три-два тижні до вінчання (коли молодята розповідали священикові про свій намір, а він записував їхні імена в церковну книгу) щотижня повідомляти пастві в храмі про бажання хлопця і дівчини одружитися. Якщо хтось з місцевого населення був проти - повинен назвати причини, з яких не могли це здійснити закохані.

Заручини в низинних районах Срібної Землі раніше передували "визвідини", коли сім'я хлопця дізнавалася, як би ненароком зайшовши в гості в будинок жінки, чи пара вона молодому, чи годиться з такою сім'єю родичатися.

"Не позаздрити було і юнакові - 80% одружень до 20-30 років ХХ століття були "зведеними", тобто за домовленістю між батьками. Діти не мали права голосу, навіть якщо серце рвалося до інших", - розповів кандидат історичних наук Василь Коцан.

"Йти під вінець" дозволялося, до слова, тільки у вівторок і четвер. Не дай Бог у пісні дні: понеділок, середу, п'ятницю. Тільки після Другої світової до зазначених днів додали суботу.

Що стосується оригінальних звичаїв, про які забули - і, можливо, даремно, тож варто згадати: нареченій, наприклад, під час одягання належало ревіти - щоб востаннє. Також до наряду їй обов'язково кріпили голки або шпильку - "проти злих очей". Ще дівчині, якщо хотіла, щоб діти були схожі на неї, вийшовши з будинку, потрібно було тричі покрутитися, "дивлячись" на своїх рідних. Коли ж хотіла, щоб з'являлися на світ сини і одна дочка, переступаючи поріг церкви після вінчання, повинна озирнутися у бік лісу і сказати: "Все частіше дуби, одна береза", а зайшовши в будинок чоловіка молода невістка розбивала яйце, "щоб так легко народити, як воно розбивалося.

Стверджувати, що традиції та звичаї закарпатського весілля потроху відходять у минуле, було б дуже неправильно. На Закарпатті нафталінових весіль бути не може - такий тут народ живе. Традиції предків постійно стають в добрій нагоді сучасним молодятам.Багато з них, особливо ж у селах, особливо ж у гірських районах, залюбки справляють автентичні весілля.

Правда, як стверджують експерти з організації свят, таке задоволення нині не з дешевих: і весільне вбрання особливе, не так просто його знайти, і вишиванки, вінки, кептарі на всіх треба організувати, й меню – традиційно закарпатське – не в кожному ресторані приготують.

Не дивно, що наречені все ж частіше вдаються до більш звиклих методів одружень – з мішаниною закарпатських, європейських і американських традицій. До прикладу, ще 10 років тому наречені не кидали букети, не було і традиції знімання підв'язки. Також порівняно недавно стали популярними виїзні церемонії.

Ще одним запозиченням є традиція вдягати в день весілля щось нове (аби почати нове життя), старе (зберегти зв'язок із родиною), позичене (пам'ятати про друзів) і блакитне (символ вірності). Подібний звичай прийшов із Англії і не є характерним для Закарпаття. Проте, якщо сучасні наречені справді дотримуються чужої традиції для того, аби урізноманітнити подружнє життя, а не тому, що бачили подібне по телевізору, то нічого злого в цій хай і не автентичній рисі, певно, немає.

Важко собі уявити, але фата – це теж не по-закарпатськи. З'явився шлаєр (фата) на Закарпатті тільки в 40-х роках минулого століття як результат впливу міської культури на сільську. До того часу місцеві дівчата йшли до шлюбу в коронах, вінках або ж хустках.

Дедалі популярнішим стає проведення шлюбних церемоній, на яких найближчі подружки нареченої вдягнені в однакові сукні. Й проти цієї традиції жіночі єство і прагнення до індивідуальності виступають особливо гостро, тому така практика більш поширена у містах. На селі ж кожна дружка обов'язково підкреслить свою індивідуальність. І це не просто дівоча забаганка - це велике дівоче бажання сподобатись парубку, знайти кохання і наступною одягнути сукню нареченої.

Очевидним і незаперечним є те, що на "святі коханих" таки знаходиться місце закарпатським традиціям, звичаям і особливостям. І хочеться вірити що це надовго. Головне – не порівнювати весілля "того" і "нашого" часу, не нав'язувати молодятам старих чи нових традицій, не переконувати у правильності ритуалів минулого чи сучасного. Бо, як не крутіть, а на весіллі головне не вбрання, не наїдки, не гості і навіть не чітке дотримання "сценарію". "Рулить" кохання і переконливе бажання бути разом – в горі і радості, в багатстві і бідності, до самої смерті.